Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

„Так, я покидаю вас — але не весь. Я йду від вас — але не до Отця свого, а в небуття“.

„Метре! — злякано гукнув регент. — Невже ви наважитеся…“

„Я вже наважився. Зазирни в мене, Ференце, я відкритий для тебе. Там побачиш, яку долю я приготував особисто тобі“.

Мені було моторошно дивитися на кота, що був утіленням Великого. Тому я не зводив очей з регента і раптом побачив, як його зіниці розширилися на всю райдужну оболонку а в очах застиг страх…

„Метре!!!“

„Так, Ференце, саме так. Ти був моїм кращим учнем, але ти виявився невдячним учнем. Відходячи в небуття, я призначаю тебе їхнім учителем і покладаю на твої плечі всю відповідальність за долю земного світу, за долю людства“.

— Не треба! — нестямно заволав я, лише останньої миті збагнувши, про що йдеться. Іннин крик відчаю злився з моїм. — Ні! Ні!

Проте нашої згоди ніхто не питав…

А потім був жах — глибокий, панічний, невимовний. Він проймав кожну частинку мого єства, шматував свідомість на клапті, думки розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.

Я не хотів ніякої маґії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотів ставати Великим, я хотів бути людиною, хотів жити по-людському, хотів кохати…

Інно, люба моя, кохана! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — такою, яка ти є, яку я тебе люблю…

Тримай! Тримай мене, рідна, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — таким, який я є, якого ти мене любиш…

Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Я не хочу могутності, здобутої такою ціною…

Мерщій звідси, з Граней, чимдалі від цієї бездушної, безжальної маґії! Назад, на рідну Землю, в нашу затишну домівку — де тиша і спокій, де ми були щасливі, де ми кохали одне одного…

О небо! О пекло! Невже цього ніколи не буде?…

І була тиша…

І був спокій…

І було забуття…

*

Мене розторсала Інна. Я розплющив очі, підвівся, спираючись на лікті, й роззирнувся довкола. У напівмороку розгледів знайомі обриси спальні нашої київської квартири.

Я лежав на підлозі біля ліжка…

Поруч сиділа Інна…

За вікном була ніч…

Але ніч незвичайна…

Ніч гамірна, наче день…

Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений переляку, тривоги, спантеличення, розгубленості…

— Владику, — розпачливо прошепотіла Інна. — Що ми накоїли?!

Я труснув очманілою головою і нараз усе збагнув. Ніч була штучна, створена нами!

За київським часом була перша пополудні, проте астрономічне положення Землі відповідало першій попівночі.

— Ми захотіли спокою й тиші, — хрипко мовив я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю…

— І Земля миттєво повернулася довкола осі на сто вісімдесят градусів.

— Але не механічно, — уточнив я. — Відбулося позапросторове переміщення. Люди не відчули ніякого руху. Просто в одну мить день для них змінився на ніч, ніч — на день, а ранок — на вечір.

— Ми — Великі, — приречено констатувала Інна.

— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!

— Це правда, Владику, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими. До того ж небезпечними Великими — ненавченими.

— Ядерна кнопка в руках у дитини, — похмуро сказав я, зводячись на ноги. — А втім, ні, це гірше за всі ядерні кнопки в світі… Бачить Бог, я не хотів цього.

— І я не хотіла… Але нас ніхто не питав.

Я відчепив від пояса меч і люто пожбурив його в куток кімнати. Він мені більше не потрібен — тепер я можу вбивати силою своєї думки.

— Догралися!

Інна зажурено зітхнула. Ми обоє почувалися приреченими на смерть. Навіть гірше — на втрату людськості…

Я допоміг Інні підвестись. З протилежного боку ліжка, на підлозі, ми побачили Леопольда. Він був цілий і неушкоджений, лише міцно спав. Звільняючи його розум від своєї присутності, Метр не заподіяв йому жодної шкоди.

Ми не стали чіпати кота, а взялись за руки і вийшли на балкон.

Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.

Ми дивилися в зоряне небо.

Поклику не було.

Поки що не було…

— Інно, — запитав я, — ти ще любиш мене?

— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?

— Я теж люблю тебе, — сказав я і пригорнув її до себе.

Інна підняла до мене обличчя:

— Поцілуй мене любий. Може… Може, це востаннє.

Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще…

І, як завжди, мене охопила солодка, п’янка млість, а груди затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості й душевної пустки не лишилося й сліду.

Коли Інна трохи відсторонилася від мене, її очі радісно сяяли.

— Ми не Великі, любий! Ми не Великі — ні!

— Ти хочеш сказати… — з полохливою надією промовив я.

— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в’язень у нашім тілі, він з’єднався з плоттю, став невід’ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від тіл… Ми люди, Владику, люди. Чуєш!

Я зазирнув у себе — це була правда.

Інна припала до мого плеча й заридала від щастя. Я ніжно гладив її хвилясте волосся, а по моїх щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.

— Я такий щасливий, рідна… Я ніби прокинувся від якогось страхітливого сну…

Трохи згодом Інна спитала:

— Владику, ти відчуваєш у собі зміни?

— Відчуваю.

— Ну, і як?

— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості… Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Страшніше, ніж те, що ми вже накоїли.

— Не бійся. Ференц допоможе розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нам за вчителя.

— А він так злякався цього. Він просто не тямився зі страху.

— Ще б пак! Йому буде непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні повернути довкола осі цілу планету. І це ще не межа… Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. Це плата за нашу людськість — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас,