Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Це була насичена ніч, найбільш насичена для працівників «Мама Лоу» за останні кілька тижнів. Ось чому хвилювання аж переливалося через край. П’ятдесят вісім гостей, яких потрібно нагодувати зараз, і ще шістнадцять, які ось-ось переступлять поріг ресторану — Мама Лоу помітив їх крізь оглядове вікно, — а це ще тільки низький сезон. Минає ціла напружена година, аж поки Джонатан врешті може перейти до того, що йому так подобається робити, коли настає тимчасове затишшя: облити голову холодною водою і поспостерігати за відвідувачами крізь вічко у двостулкових дверях.

Поле зору професійного спостерігача: виміряне, технічне, деталізоване. Проникливе, неоголошене зчитування противника ще перед тим, як з ним відбудеться будь-який контакт. Джонатан може займатися цим день за днем, як йому неодноразово доводилося це робити у канавах, серед живоплоту чи в клуні: обличчя і руки поплямовані камуфляжною фарбою, на бойовій уніформі — листя з навколишніх дерев. Зараз він робить те саме. «Я підійду до нього, коли настане слушна мить, і не раніше».

Спершу він обдивився пристань, що розкинулася внизу, цю підкову з білих ліхтарів і маленьких яхт, де кожна сяюча цятка — мов окремий вогонь, який палахкотить на непорушній, захищеній від коливань воді. Варто лише трошки припідняти погляд, і ось вона: яхта «Сталевий паша» у всій красі, одягнена немов на карнавал, від керма до керма залита золотистим світлом. Джонатан міг розгледіти обриси охоронців: один спереду, інший позаду, третій ховається у тіні капітанського містка. Фріскі і Таббі серед них нема. Сьогодні їм слід виконувати свої обов’язки на березі. Його погляд пересувався тактичними перебіжками: спершу піщаною доріжкою, а потім під дерев’яною аркою, яка знаменувала вхід у священне королівство Мама Лоу. Джона-танів погляд сканував освітлені кущі гібіскусу і пошарпані багамські прапори, між якими висів прапорець з черепом і схрещеними кістками, а потім зупинився на літній парі на танцмайданчику. Вони обійнялися і торкалися кінчиками пальців обличчя одне одного, немов не могли повірити власним очам. Джонатан здогадався, що це були emigres, які досі дивувалися, що їм вдалося вижити. Молодші танцівники і танцівниці пригорнулися одне до одного, завмираючи в екстазі. За круглим столиком Джонатан зауважив двох кремезних сорокарічних чоловіків. Шорти-бермуди, широченні плечі, впевнені рухи. «Це ви? — подумки запитав він їх. — Чи це просто ще двоє вірних Роуперових псів?»

«Зазвичай вони користуються «Сигаретою», — казав йому Рук. — Це надшвидкий глісер[70], нульова водотоннажність».

Ті двоє чоловіків прибули на новесенькому білому моторному катері незадовго до сутінок, проте Джонатан не знав, була це «Сигарета» чи ні. Однак у них відчувався спокій професіоналів.

Вони встали, поправляючи штани і перекидаючи через плече сумки. Один з них махнув до Мама Лоу.

— Сер? Все чудово. О, їжа неймовірна. Дуже смачно.

Припіднявши лікті, вони перевальцем пішли піщаною доріжкою до катера.

«Не вони, — вирішив Джонатан. — Вони належать один одному. Можливо. А може, й ні».

Він перевів погляд на столик, за яким сиділо троє французів зі своїми дівчатами. «Надто п’яні, — подумав Джонатан. — Вони вже випили дванадцять порцій пуншу «Мама» і ніхто не вилив свою — у квіткову вазу». Джонатан зосередився на барі, який розташовувався по центру зали. На фоні яхтових прапорців, голів блакитних марлін і хвостиків рваних краваток на високих стільцях сиділи дві чорношкірі дівчини у яскравому бавовняному одязі і бесідували з двома чорношкірими чоловіками років двадцяти. «Можливо, це ви, — подумав він. — Може, це дівчата. А можливо, і всі четверо».

Боковим зором Джонатан помітив низький білий моторний катер, який відпливав з Діп-Бей у напрямку до океану. «Мої двоє кандидатів відпали. Мабуть».

Джонатан дозволив своєму погляду почати підніматися на терасу, де найгірша людина на землі в оточенні своїх васалів, блазнів, охоронців і дітей веселилася у своєму особистому Камелоті. Як і його яхта заволоділа бухтою, так і персона містера Річарда Онслоу Роупера заволоділа цим круглим столом, терасою і рестораном. На відміну від яхти, він не був одягнений надто ошатно, і радше скидався на того, хто накинув на себе перший-ліпший одяг, щоб піти відчинити двері другу. З його плечей недбало звисав синій светр.

Тим не менше, він там був головним. Це вбачалося у патриціанському спокою його голови. У швидкості його усмішки й інтелігентності його мови. У тій увазі, якою його оточували всі навколо, і коли він говорив, і коли слухав. У тому, як усе за тим столом, починаючи з тарілок, пляшок і свічок у зелених баночках й завершуючи обличчями дітей, здавалося, вишикувалося навколо нього одного. Навіть пильний спостерігач Джонатан відчув його притягальну силу: «Роупер, — подумав він. — Це я, Пайн, той хлопчина, який порадив тобі не купувати ті італійські статуї».

Саме в цю мить з тераси долинув вибух сміху, який, вочевидь, викликав Роупер, бо сам він сміявся найголосніше. Він припідняв свою бронзову праву руку, щоб посили гумористичний ефект сказаного, а обличчя його було обернене до жінки, яка сиділа навпроти нього. Все, що міг розгледіти Джонатан, це її розтріпане каштанове волосся і оголена спина, проте йому одразу ж пригадалася шкіра, що мелькнула з-під готельного халату, а ще довжелезні ноги і грона дорогоцінних прикрас на зап’ястях та шиї. Його пронизав той самий імпульс, який він уже відчував, коли вперше її побачив. Це була хвиля обурення, що вона, така молода і така красива, добровільно здалася у рабство Роупера. Вона усміхнулася, і це була її жартівлива, божевільна, крива, нахабна посмішка.

Намагаючись витіснити її зі своїх думок, Джонатан перевів погляд на дітей, що сиділи за столом. «Ленгборни мають трьох, Макартур і Денбі — по одному, — розповідав йому Берр. — Роупер тягає їх за собою, щоб розважити свого Деніела».

А от і сам Деніел — блідий восьмирічний хлопчик зі скуйовдженим волоссям і вольовим підборіддям. Саме на Де-ніелі Джонатан винувато зупинив погляд.

— Хіба не можна використати когось іншого? — питав він тоді Рука. Проте його вмовляння були як об стінку горохом.

— Роупер береже Деніела як зіницю ока, — відповів Рук, поки Берр відвернувся до вікна. — Для чого вибирати когось другорядного?

— Джонатане, йдеться про якихось п’ять хвилин, — сказав тоді Берр. — Що таке п’ять хвилин для восьмирічної дитини?

«Ціла вічність», — подумав Джонатан, пригадуючи кілька хвилин зі свого дитинства.

Тим часом Деніел був повністю поглинутий розмовою з Джед, чиє розтріпане каштанове волосся розділялося на дві майже рівні частини, коли вона нахилялася, звертаючись до нього.