Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Так, він є. І зараз ми повернемо цю посилку адресанту.

Після цих слів гігантська голова елефанта виплюнула на землю перед собою п'ять невеликих кристалів, що наче сочилися темрявою. Потім чорне каміння втягнув гігантський хобот, спрямувався в бік центральної вежі замку і застиг дерев'яною статуєю.

– Додамо ще трохи імпровізації?.. – Архімаг підійшов до голови і приклав руку до гігантської дерев’яної потилиці. Д'Альбон відчув величезний сплеск енергії, що перейшла від Грегора до його витвору. – А тепер можна і робити хід у відповідь. Плі!

Гримнуло так, що віконтові здалося, ніби це останній звук, який він почув у своєму житті. Але він навіть не моргнув цієї миті. Боявся пропустити такий солодкий момент помсти. Адже у бік замку по пологій дузі вже полетіло щось на кшталт перекати-поля, у гілках якого ховалися п'ять джерел концентрованого пекла.

– А що завадить їм повторити ваш фокус? – Прокричав трохи оглухлий від близького пострілу віконт.

– Із поглинанням? – Скептично підняв брову барон Грейткіллс і, дочекавшись ствердного кивка, продовжив. – Ну, по-перше те, що даний конструкт має більше сконцентровано-точкову структуру впливу, ніж розмазана площею Тінь. А тому поглинаючий елемент повинен мати багаторазово більшу потужність та швидкість роботи. А по-друге – тому що це МІЙ фокус.

Ось за що Леон Д'Альбон вже любив (але навіть собі не зізнавався в цьому!) свого наставника – так це за доказове самолюбство. Ось, з одного боку, і надто пафосно сказав. Занадто голосно. І десь навіть зухвало. А з іншого боку – снаряди вже досягли центральної вежі, де зібралися всі демонічні генерали. Невідбитими та не поглиненими. Після цього вежа зникла у вибуху безбожної енергії. І, за суб'єктивними відчуттями Вищого Магістра, виплеснутої сили було навіть більше, ніж та, яку вороги вбухали у Тінь Владики Кола.

Однак, архідемони показали, що вони недаремно дослужилися цього звання. Хмара вибуху почала катастрофічно швидко танути. І ось уже за десять секунд стало видно, що вежі добряче дісталося. Енергія пекла десь оплавила, десь розчинила, а десь і осквернила камінь вежі, вкривши його якоюсь чорною гидотою з гнійно-жовтими вкрапленнями. Але на верхньому майданчику так само стояли демони. Хоча їх було точно на одного менше. Один лупатий, схожий на величезного триногого карася, пекельний виродок не пережив такого концентрованого вибуху власної стихії. Однак, п'ятірка, що вижила, явно була на Дев’ятому Колі від щастя. Тому що їм не потрібен був дерев'яний слон, щоб безпосередньо поглинати енергію пекла.

На цьому моменті, здається, у Леона щось луснуло в оці. Він дуже хотів, щоб це був тромб у мозку і після настала смерть. Однак цього не сталося. Довелося проясняти ситуацію.

– Наставнику, вибачте, але, здається, я чогось не розумію.

– Та не інакше, учню. Бо в іншому випадку це ти був би наставником. – Відмахнувся геомант, з азартом дивлячись на мешканців замку. – Чим допомогти, шановний?

– Та ось цікаво мені, – ледве стримуючи лайку, що рвалася назовні, процідив віконт, – ми сюди прийшли замок відбивати чи демонів годувати? Звідси видно, що енергія з вашого снаряда з лишком окупила їх витрати на Тінь, ще й згори дещо перепало.

– Ось на «дещо» в мене і надія, учне. – Зловісно посміхнувся геомант. – Знатимуть, як жерти все поспіль.

Після цих слів із землі за десять кроків від магів виросли фіто-коні, що встигли щезнути одразу після самогубного ривка віконта. Але, по-перше, тепер вони були не настільки яскраво забарвлені, як звичні скакуни Архімага, а гарцювали біля своїх вершників у значно більш темних відтінках. А по-друге, цього разу вони мали крила.

– По конях, віконте. На вас – захисні чари. Мені потрібно підібратися на близьку відстань до цих покидьків. Після чого все закінчиться миттєво.

– Миттєво? А яка відстань потрібна? – Чомусь пересохло у горлі віконта.

– Так, миттєво. Відстань – десь два-три метри. Але ваше завдання – прикривати нас у повітрі. На момент висадки – це вже будуть мої проблеми.

– А чому ж ми відразу не вчинили таким чином?

– Ну, по-перше, без їхньої атаки на нас я б не отримав необхідний для легкої перемоги інгредієнт. А по-друге – нагадаю, ви кинулися вперед, як надто збуджена мавпа під час тічки в самки.

– Присоромлений. Каюсь. Я ідіот, Ваша Високомагічність. Ще й мало не здох там. – Леон Д'Альбон справді почував себе останнім віслюком. І від цього правота наставника була ще нестерпнішою.

– Ну, припустимо, померти я вам не дав би. А щодо решти… Висуваємось! – крикнув Архімаг, що вліз на скакуна одним стрибком.

– Про яку «решту» мова, наставнику? – Віконт повторив маневр Архімага, і вони злетіли вгору. Коні вже знали, куди треба вирушати. Тож повітряник, чекаючи на відповідь, взявся до створення захисту.

– Ну, наприклад, у педагогічних цілях, було б цілком справедливо дати тим списам укоротити вам ноги чи взагалі – до пояса. Довелося б вам літати постійно, удосконалюючи цю техніку, поки ми не відростили б вам ноги. Скажімо, за півроку.

– Півроку?! – Зірвався на писк віконт. Але створення чарів не перервалося. Все ж таки, піскун був професіоналом високого класу. Проте, він вирішив уточнити. – Чи не здається вам, наставнику, що на півроку зробити свого учня інвалідом – це жорстоко?