Читати книгу - "Черево Парижа"

Ця м’яка від природи людина, що жила ілюзіями, боялась образити брата і невістку, відмовившись од їхніх харчів. Два місяці минуло, доки він помітив приглушену ворожість Лізи, та й то траплялися хвилини, коли він боявся помилитися і віважав, що вона дуже добра до нього. Безкорисливість його доходила до забуття власних потреб; це вже не було доброчинністю, а перейшло на крайній ступінь— байдужість, цілковите знеособлення. Навіть почуваючи, що його випихають з хати, Флоран ніколи не згадував про спадщину дядька Граделя, про звіт, який хотіла подати йому невістка. А втім, він заздалегідь обміркував свій бюджет: з тих грошей, які мадам Верлак залишила йому з його платні, та з тридцяти франків за урок, який знайшла йому красуня Нормандка, він розраховував витрачати вісімнадцять су на сніданок і двадцять шість на обід. Цього було цілком досить. Нарешті одного ранку Флоран насмілився поговорити з родичами: новий урок послужив йому добрим приводом, і він сказав, що не зможе через нього бувати в ковбасній на час обіду. Від цієї насилу вигаданої брехні він почервонів. При цьому Флоран додав, вибачаючись:

— Ви не гнівайтесь на мене, мій учень тільки в цей час вільний. Я їстиму десь в іншому місці, а ввечері заходитиму до вас, побалакати.

Красуня Ліза зустріла його заяву дуже холодно, і це ще більше збентежило Флорана. Вона не хотіла йому відмовляти, щоб їй не закидали неприязні до чоловікового родича, і воліла почекати, доки Флоранові самому надокучить обтяжувати їх. Тепер він ішов від них, вона щасливо збувалася його, а тому уникала виявити якесь дружнє співчуття, що затримало б дівера. Проте молодший брат не витримав і схвильовано вигукнув:

— Та, будь ласка, не соромся, обідай, де хочеш, якщо тобі так зручніше... Ти ж знаєш, що ми не випихаємо тебе, хай йому біс! А в неділю таки заходь колись до нас пообідати.

Флоран хутко вийшов, йому було тяжко на серці. Красуня Ліза не наважилась дорікати чоловікові за те, що він так легковажно запросив брата заходити в неділю на обід. Вона торжествувала; тепер, нарешті, вона могла вільно зітхнути в їдальні світлого дуба; молодиця ладна була покурити в кімнатах паленим цукром, щоб вигнати запах аморальної худорби, який вона відчувала навкруги. А втім, Ліза дотримувалася тактики оборони. На кінець тижня її хвилювання зросло. Тепер вона рідко коли бачила Флорана, і то ввечері, а тому їй почали ввижатися різні жахи: пекельна машина, зроблена нагорі в Огюстінинїй кімнаті, або сигнали, що подавалися з балкона і закликали перегородити квартал барикадами. Гавар напустив на себе загадкову похмурість, на запитання відповідав тільки кивками голови й цілими днями залишав свою крамницю на Маржолена. Красуня Ліза вирішила з’ясувати, що це означає. Вона довідалася, що Флоран на один день пішов у відпустку і має намір провести цей час разом з Клодом Лантьє у мадам Франсуа в Нантері. Через те що він мав вирушити з Парижа рано-вранці й повернутися тільки ввечері, ковбасниця надумала запросити Гавара на обід, сподіваючись, що смачна їжа розв’яже йому язика. Проте цілий ранок вона ніде не могла його зустріти. Пополудні мадам Кеню знову пішла на ринок.

Маржолен сидів у крамничці сам. Він дрімав там цілими годинами, спочиваючи від довгих прогулянок. Звичайно хлопець сідав, простягши ноги на другий стілець, і схилявся головою до маленького буфета під задньою стінкою. Взимку він милувався виставленою дичиною: дикими козами, підвішеними вниз головою, з перебитими задніми ногами, зв’язаними на шиї; намистом із жайворонків, що гірляндами висіли в крамниці, мов дикунські прикраси; великими рудими зайцями, рябенькими куріпками, водяним птахом кольору сірої бронзи, російськими рябчиками, яких приставляють у вівсяній соломі, перемішаній з деревним вугіллям, та фазанами, препишними фазанами з яскравочервоними чубчиками, зеленою атласною шийкою, золотим плащем і пломенистим хвостом, що тягнеться по землі, наче шлейф придворної дами. Все це пір’я нагадувало Маржоленові Кадіну й ночі, проведені в корзинах, набитих м’яким пухом.

Того дня красуня Ліза знайшла хлопця серед живності. Стояла тепла погода; у вузьких проходах павільйону повівав вітрець. Молодиця мусила нахилитися, щоб побачити Маржолена в далекому кутку крамниці під виставленим у вікні сирим товаром. Зверху спускались підвішені на залізній перекладинці з гаками ситі гуси, зачеплені за витягнені довгі шиї з кривавими ранами; їхні великі округлі черева червоніли крізь тонкий пух, наче голе тіло, виділяючись серед білого пір’я хвоста й крил, що нагадувало білизну. З тої самої перекладинки звисали кролі з сірими спинками, розкинувши лапи, наче збираючись далеко скочити, і заклавши назад вуха; їхні пухнасті білі хвостики стирчали догори, а мордочки з вищиреними гострими зубами та каламутними очима сміялися сміхом мертвої тварини. На прилавку обскубані курчата випинали м’ясисті грудки з натягненою на кістках шкірою; голуби в лозових кошиках мали ніжну шкірку невинних істот; качки з грубішою шкіркою розчепірювали свої лапки; три добрі індички з зашитим горлом, з синіми крапками на обскубаному животі, наче на поголеному чоловічому підборідді, спали на спині, порозпускавши хвости чорним віялом. Біля них на тарілках було розкладено потрух: печінку, пупок, шию, лапки, крила, а на довгастому блюді лежав обідраний і обпатраний кріль, розкинувши лапки, із скривавленою головою, з розрізаною шкірою на животі, звідки, видно було обидві нирки; вздовж спини до самого хвоста стікала цівка крові і крапля по краплі забарвлювала білу поверхню фарфору. Маржолен навіть не витер дошки, де рубали птахів і де ще валялися кролячі лапки. Він напівзаплющив очі і сидів, оточений купами живності, наваленої на трьох полицях всередині крамниці; бита птиця лежала, загорнута в папір, наче букети; безконечні низки підігнутих ніжок та опуклих пташиних грудей невиразно виступали під папером. Над усією цією їжею велике біле тіло Маржолена, його щоки, руки і могутня шия з рудуватим пушком нагадували ніжне м’ясо відгодованих індиків і товсте черево ситих гусей.

Побачивши красуню Лізу, він швидко скочив, почервонівши, що вона застала його в такій позі. Хлопець завжди губився і ніяковів у присутності Лізи. Коли вона запитала, чи немає вдома пана Гавара, він, збентежений, пробелькотів:

— Ні, я не знаю... Здається, немає... Він щойно був тут, але пішов.

Ліза, усміхаючись, дивилася на хлопця . Їй завжди