Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 100
Перейти на сторінку:

— Я тебе не просила приїздити, — сказала я.

Це прозвучало різкіше, ніж я хотіла. Обличчя Себастьяна спохмурніло.

— Вибач, — промовила я. — Я не хотіла…

— Ти права, — сказав він. — Я тут тільки тому, оскільки вважав, що у нас є щось спільне. За все своє життя мені не трапився ніхто, хто розумів би мене, і я подумав, що ти розумієш.

— Я розумію, — сказала я.

Але, мабуть, розуміння не було обопільним. Як узагалі можливо пояснити йому про єдинорога? З таким самим успіхом я могла б поговорити про це з Керрі чи Ґрейс.

— Це мій вибір, — сказала я. — Це те, що я повинна робити. Якими б не були наслідки. Я не прошу твого розуміння. Але якщо вже ти тут, я прошу твоєї допомоги.

Себастьян нічого не відповів, але на його обличчі з’явився вираз розгубленості та безпорадності.

Ми почули кроки Девіна, що саме повертався. Він зайшов до кімнати з великою пластиковою мискою. У ній були: бутель дистильованої води, рушники, бритва, мисливський ніж, пляшка віскі, швейний набір і тюбик суперклею.

— Ось що я знайшов, — сказав Девін. — Я можу поставити грітися воду.

Себастьян похитав головою.

— Хтось постраждає, — сказав він. — Якщо ви не знайдете способу, як утримати і приспати цього звіра, а це зробив би будь-який розсудливий лікар, хтось дуже сильно постраждає.

— У мене є ще мотузка, — сказав Девін. — Ми можемо зв’язати його міцніше.

— Мотузки рвуться, — сказав Себастьян. — Подумай про це, Маржан. Якщо тебе вб’ють, хто допоможе іншим тваринам? Хто ще може робити те, що робиш ти?

Себастьян мав рацію. За всі свої роки у клініці я ніколи не бачила, щоб мій батько оперував тварин без анестезії.

— У вас є щось, що могло б заспокоїти його? — запитала я Девіна. — Будь-що?

Він мовчав якусь мить. Його очі металися по кімнаті, уникаючи моїх. Він потер чоло і втягнув повітря крізь зуби.

— Так, — промовив він після тривалого мовчання. — Так, у мене є трохи морфіну.

У кімнаті запанувала тиша, поки всі переварювали цю інфор­мацію.

— Що ж, добре, — сказала я. — Це повинно спрацювати.

— Це… е-е-е… гаразд, — сказав він. — Лікарняний сорт, маю на увазі. Та ще й дорогий, тому… Я купляю його в медсестри в університеті. Моя нога. У моєму коліні осколок від СВП, який ніколи не вийде. Іноді до біса болить. Старий Морфей заспокоює.

— Ви воювали? — запитав Себастьян.

— Ірак та Афганістан, — сказав Девін. — Вибув три роки тому. Маю кілька шрамів. Декілька духів. Мавпа їм би також підійшла. Як і собаки, але… — Він знизав плечима. — Не перші друзі, яких я поховав. Напевно, не останні. Хай там як, зробімо це до того, як я передумаю віддавати рештки свого добра цьому створінню.

Ми освітили сарай робочими ліхтарями. Єдиноріг спостерігав за нами з центру кімнати, мотузки були туго натягнуті навколо його шиї. Його очі сердито звужувалися щоразу, коли Девін умикав новий ліхтар.

«Йому більше до вподоби темрява, — подумала я. — Ну, звісно».

Коли у нас було достатньо світла для роботи, Девін наповнив шприц із маленької коричневої пляшечки. Після секундного вагання він передав його мені.

— Більше ніхто не наближайтеся до вени, — сказав він.

Я тримала шприц у моїй руці, гадаючи: «Цього достатньо? Чи цього забагато?». Ми вирахували дозування завдяки інтернету. Я сподівалася, що єдиноріг достатньо схожий на коня й дозу ми дібрали більш-менш правильно.

Себастьян на якусь секунду поклав руку на моє плече. Потім забрав.

— Будь обережною, — сказав він, — будь ласка.

Я кивнула.

Єдиноріг тупнув однією з поранених ніг і забурчав. Я наближалася до нього повільними крочками, допоки його запах не вдарив мені в голову — один різкий рух, і я могла б бути розплющеною чи розтерзаною. Але єдиноріг не здригнувся й не запанікував. Він спостерігав за мною своїми палаючими чорними очима, його ніздрі роздувалися, на обличчі була тиха лють.

Я провела своїми пальцями по його боці, і вся його вічна сутність увійшла в мене. Я зціпила зуби від ваготи мільйонів років, стрімкості мільйонів миль, і спробувала зосередитися на єдиній речі, яку я повинна була зробити просто зараз. Я подумки поверталася до процедурної кімнати в клініці, де мій батько направляв мою руку, тихо пояснюючи на вухо. Мої пальці ковзали по шерсті єдинорога, допоки я не намацала борозенку поміж м’язами його ноги, де пульсує кров. Гострою бритвою Девіна я збрила шерсть, оголивши темну, жорстку шкіру під нею. Ще раз перевірила пульс, а тоді, глибоко вдихнувши і пробурмотівши щось на кшталт молитви, встромила голку.

Єдиноріг напружився. Його м’язи під моїми пальцями водномить затверділи, ніби залізо. Я натиснула поршень, а тоді відбігла настільки швидко, наскільки могла, ухиляючись від уповільненого змаху рога. Єдиноріг заревів і ляснув копитами по землі. За мить його голова опустилася, а тіло почало хитатися. Спершу одна нога підкосилася, потім інша. Він випростався з тихим іржанням і важким дихан­ням, але потім підігнув коліна, опустився на землю й улігся на один бік; його очі були дикими, але пом’якшали.

— Він розуміє, — сказав Девін.

— Усе добре, — прошепотіла я на вухо єдинорогу. — Ти будеш у безпеці.

Його очі востаннє зупинилися на мені, перед тим як утратити зіркість. Голова опустилася на землю, повіки не­щільно заплющилися, дихання зробилося повільним, важким і рівним.

— Це… — почав було Себастьян десь за мільйони кілометрів від мене.

Я приклала руку до шиї єдинорога й відчула, як його думки пливуть у теплих, порожніх водах, а серцебиття стійке та рівномірне.

— Він під наркозом, — сповістила я. — Починаймо.

Батько почав пускати мене у процедурну кімнату, коли мені виповнилося дванадцять.

Це було одним із небагатьох місць, де наші стосунки мали якийсь сенс. Я вдягала халат і маску, як і всі інші, і спочатку стояла в кінці кімнати, спостерігаючи, як працює батько, і намагаючись не заважати. Здавалося, це звичайна річ для дванадцятирічної доньки ветеринара. І от якось він покликав мене.

— Візьми це, Маржан, — сказав він, одночасно видаляючи пухлину з живота лабрадора. Мені було тринадцять, і він показав мені на щипці, що були затиснуті навколо клаптя шкіри. — Засунь пальці в дірки і тримай їх рівно.

Його голос був спокійний і професійний. Це було майже несподівано, бо я була останньою людиною, яку батько просив про допомогу, будь із чим, проте й випадковістю це не назвеш.

Я зробила те, про що мене попросили. Ці щипці так і не зрушилися з місця.

1 ... 61 62 63 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"