Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тюрин видихнув і пригадав, як вони розійшлися напередодні. Жінка звинувачувала його у надмірній жорстокості до Перетца.
— Ви не уявляєте, як тим, хто цінує нечисть, її історію і вірування, жити в Межі! — сказала Василина. — Ви були з того боку барикад. А тепер, коли отримали синю шкіру, думаєте, можете судити?
Її очі палали, сніг лягав на розпашілі щоки і відразу перетворювався на краплі. Тюрину понад усе хотілося її поцілувати, натомість він сухо сказав:
— Ви мене зовсім не знаєте, Василино. Я бачив більше за вас і чудово знаю, що гидотність натури не залежить від зовнішності чи виду. Ми самі вирішуємо, ким нам бути. Самі впускаємо всередину зло. А отже, маємо нести відповідальність за вибір. І немає ніяких виправдань.
— Ви зараз говорите про батька, — в очах Василини блиснули сльози, — про те, що він нищив нечисть, залишив вас із матір’ю. Але ви не ваш батько.
— І цього ви не знаєте, — Тюрин розвернувся і пішов геть.
*
— Олександре Петровичу, кому війна, а кому мать родна, — Топчій незадоволено постукав по столу. — Там здоровань від Рапойто-Дубяга прибіг. Каже, їхній свариться, вас шукає. Чуєте? Відучора шукає. А ми ніби від нього ховалися? От же ж… люди.
Рапойто-Дубяго чекав у готелі «Європейський». Шикарний номер з краєвидом на Царську площу, будинок Купецького зібрання, монумент царю-визволителю і голі дерева Купецького саду розміщувався на третьому поверсі.
— О, нарешті! А я тут знову вашою роботою займаюся, — людополіціянт стояв над трупом юнака, що лежав на персидському килимі посередині кімнати. Щетина тільки почала пробиватися на короткому підборідді убитого. Ліву руку вкривали страшні опіки, ніби її повністю встромляли у вогонь. Запах згару, смаженого м’яса, цівка диму з коминка свідчили, що саме там убитий ушкодив кінцівку.
— Яків Цегет. Поцілив з «браунінга» акурат у скроню. Модель 1900 року. Куля срібна, заговорена, калібру 7,65,— монотонно констатував експерт.
— Він що — з нечисті? — Тюрин нахилився до тіла. Зовні небіжчик нічим не відрізнявся від людини.
— Перевертень. Прикажчик у гмура Йосипа Маршака. Того, що прикраси робить, — підтвердив Рапойто-Дубяго.
— А щоб йому голова облізла! — вигукнув Топчій, побачивши вбитого. — Яшка! Ото його маманя сліз проллє. Зелений, а такі цифри у голові перевертав, що ну тобі, — зітхнув околодочний. — Самородок. Серед вовкулак таких і не буває. Маршак казав, зуб дає, що Цегет до тридцятьох мільйонщиком стане. Ми на його навчання у Першій гімназії всією громадою збирали, а я перед Маршаком поруку тримав…
— Ось, помилуйтеся останньою запискою вашого самородка. Згорів від кохання, — іронічно зауважив Рапойто-Дубяго і простягнув Тюрину папірець: «Мою кров з’їдає ненависть до людського роду. Не хочу і не можу більше боротися. Не в силах її здолати. Але і вас не любити не можу. Тому прощавайте. Назавжди ваш Я. Ц.».
— Яшка-дурень закохався у Юлію Суботіну — онучку міського голови. Людину. Навіть руки просив. Але хто ж за перевертня віддасть? — пояснив Топчій і тяжко зітхнув. — Молоде-дурне, хіба за таке вік коротять?
Тюрин віддав околодочному записку і розвернувся до Рапойто-Дубяга.
— А ви чого, власне, тут же наша юрисдикція? — синьошкірий поліціянт звузив очі. Знадвору долинув стукіт трамвая. Десь пролунав вибух. Один з людополіціянтів перехрестився. Інші зиркнули у вікно і повернулися до роботи. Вогонь фенікса — небезпечна річ. Від необережного поводження вибухає. Винищувачі, які використовували його проти кощів, незрідка самі підривалися на феніксі.
Рапойто-Дубяго взяв людиноподібного за лікоть, відвів убік і простягнув кілька наполовину зітлілих аркушів. Олександр Петрович вгадав почерк.
— Цегет цей був приятелем Богрова. Разом у гімназії вчилися, — підтвердив здогадку людополіціянт.
Тюрин лише проглянув прізвища, що залишилися на папері, й закляк. Дмитро Богров, Я. Цегет, Олекс. Шульгін, Ігор Сікорсь… Мих. Булга… Найбільше вразило останнє — Вл. Голуб… Усі записані були студентами Київського університету і мали щонайменше по двадцять років.
— Блискуча молодь, найкращі випускники, майбутнє Імперії, — проказав Рапойто-Дубяго і знаком покликав помічника. Той передав грубу, оббиту золотом книгу «Століття Київської Першої гімназії». — Я тут увесь ранок голову сушу, — самовдоволено зауважив людополіціянт. — Усіх упізнав. Усі, хоч і в різні роки, закінчили Першу гімназію.
Олександр Шульгін виявився обдарованим полтавським польовиком. Достроково закінчив фізико-математичний факультет, став наймолодшим професором, викладав у Одеському університеті. Ігор Сікорський — син спеціаліста з нервових хвороб і одного з лідерів Київського клубу людей Імперії, молодий винахідник. Михайло Булгаков — нині студент Університету, син покійного професора богослов’я, літератор-початківець.
— А цей рік, навпроти прізвища, це дата вступу до гімназії?
— Помітили? — посміхнувся Рапойто-Дубяго. — Це рік, коли кожному було дванадцять. Таке враження, що їх вербували саме в цьому віці. Але Голубєв? Вас теж вразило це ім’я?
Не слухаючи Рапойто-Дубяга, Тюрин зіскочив з місця, став на коліно поряд з тілом і підняв обгорілу руку. Особливо дісталося передпліччю. Спечена шкіра лущилася, у найбільш уражених ділянках проступали криваві плями. Олександр Петрович попросив у Топчія ніж і, ніби ресторанним прибором, почав прибирати чорний шар.
— Що ви в біса робите? — не витримав Рапойто-Дубяго.
— Ось, — Тюрин показав на руку. На місцях, де він зчистив мертву шкіру, проступало татуювання. — Знак Апі.
*
— То ви кажете, знак Апі має бути на всіх гімназистах із зошита Богрова? Вони всі — змієпоклонці? І на титулі зошита Богрова — ім’я мого брата? Неймовірно… — Рапойто-Дубяго нервово затягнувся. Вони досі були у «Європейському». Вийшли з кімнати і зупинилися біля порожнього столу портьє. Звідси проглядався весь коридор.
Тюрин уперше бачив, щоб людополіціянт палив. Доти лише нюхав тютюн. Новина спантеличила Рапойто-Дубяга. Він кілька разів повторив «Апі», ніби вже чув це ім’я, хоча і не зовсім розумів, що воно значить.
— Мушу вас запитати, — почав Тюрин. — Ви переконані, що Сашко Хоменко помер під час навали кощів у 1892-му?
Людополіціянт стиснув губи. Між бровами з’явилася зморшка. Цигарка майже погасла.
— Я був лише на кілька років старший за нього. Сашко — мамин мазунчик — легко захоплювався. Наукою, революцією, новими теоріями; я думав, віра в Апі була черговою ідеєю-фікс. Він говорив, що мати Змія — єдина, хто здатен розбудити легендарного царя нечисті. Що Апі володіє унікальним артефактом. Дідько! Сашко зв’язався з якимись людьми і людиноподібними. Почав часто зникати. За два тижні до погрому теж кудись поїхав. Так сказав матері. А потім кощі, паніка, місто у вогні. Я зрозумів,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.