Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

Тетяна дивилася, як із Софіїних нафарбованих червоною помадою губ зриваються ці слова, і відчувала, ніби до неї наближається голодний дикий звір, а вона нічого не може зробити.

— Але, — Софія розвела руками, — я не така жорстока, як ти думаєш.

Дівчина жбурнула щось невелике на дно яру. Ці два предмети приземлилися в кількох метрах від Тетяни. Жінка нахилилася і спробувала розгледіти, що там лежало в снігу.

Сірники?

— Я тепер уже нічого не розумію! — закричала Таня.

— Усе просто. Там три сірники, а ще невеличкий флакончик із гасом, щоб заправляти запальнички. Ти можеш використати їх.

— Для чого? Щоб зігрітися, цього мало!

— Щоб очиститися!

Танині очі із жахом розширилися. Ось він, звір, кинувся на неї і вчепився в горло, а вона й далі безпорадна.

— Ти повинна бути вдячною, Таню, — продовжила Софія, — тільки тобі я даю вибір.

— Який ще вибір?! — Тетяна тернула рукою обличчя, намагаючись витерти сльози і шмарклі. — Замерзнути або вчинити акт самоспалення?! Ти божевільна!

— Я справедлива, — Софія повісила Танину куртку на гілляччя дерева, що росло неподалік, і пішла геть.

— Ти ненормальна! — кричала їй услід Тетяна, змішуючи рев зі сльозами. — Повернись!!! Повернись негайно! По-вер-нись!!!

Вероніка під’їжджала до автозаправки й одночасно намагалася не випустити з уваги діалогу із сином.

— Ма, ну й завдання ти мені задала, — трохи ошелешено говорив Артем у телефоні. — Як, по-твоєму, я визначу місце розташування твоєї Тетяни?

— За допомогою її телефона. Я чула, що зараз можливо все. Невже ти, комп’ютерний геній, не можеш такого зробити для матері?

— Ма, по-перше, за комп’ютерного генія сенкс, але ти перебільшуєш, як завжди. А по-друге, я ж тобі кажу: я вже пробував, нічьо не виходить. Був би у твоєї Тані айфон або хоча б самий задрипаний смартфончик, тоді ноу проблем, а так… ніхр… нічого не виходить.

Вероніка зітхнула:

— Ти ж учишся на програміста. Невже не можеш визначити місце розташування людини? Це ж так просто.

— Якщо я програміст, це не значить, що я силою волі можу керувати технікою.

Вероніка на мить відірвалася від телефонної розмови, бо, паркуючись на заправці, ледь не наїхала на ногу працівникові станції. Вона кивнула «вибач» ошелешеному хлопцеві й нарешті зупинила автомобіль.

— Мамо, у мене, правда, є знайомий чувак, — Артем стишив голос і промовив наче між іншим: — поліція і досі намагається довести, що то він ламанув кілька важливих держпрограм. Цей чувак мені винен, подзвоню йому, може, допоможе.

— Спробуй, — схопилася за останню соломинку Вероніка.

— Ок. Я тебе пізніше перенаберу.

— Гаразд, — Вероніка вийшла з машини. — І ще, Артеме…

— Що?

— Зараз я трохи зайнята, але пізніше ми обов’язково поговоримо про «чуваків», із якими ти спілкуєшся.

— Ніякої вдячності, — буркнув хлопець і вимкнув розмову.

Автозаправна станція в Богданівці була лише одна, тому зазвичай тут скупчувалася черга. Молода касирка з товстими намальованими бровами й пофарбованим у чорне, ніби вороняче крило, волоссям повільно й незадоволено обслуговувала клієнтів.

«Ну ж бо, Артеме, — думала Вероніка, — без тебе мені Тані не знайти».

Після розмови з Олесею Вероніка зрозуміла, що хоч вона дізналася про Соню багато, це ніяк не допоможе її знайти. Тож жінка вирішила переключитися і пошукати Тетяну.

Вероніка поглянула через прозорі вхідні двері автозаправки. Сонце вже хилилося до заходу, кидаючи на землю помаранчеве проміння.

«Її немає вже цілий день! Це ж Таня! Вона не їде нікуди, не попередивши. Що ж із нею сталося? І як тут замішана Софія?» — одна за одною виринали тривожні думки.

Вероніка здригнулася, коли завібрував телефон. На екрані висвітилося синове ім’я.

— Слухаю, — відповіла жінка.

— Відстежили ми телефон твоєї Тані, — без усілякого вступу мовив Артем.

— Та невже?! Так швидко?! — скрикнула Вероніка. Кілька людей у черзі здивовано обернулися до неї.

— Ага, цей хлопець просто ас. Але то вже інша тема. Так, зараз скину тобі маршрут на навігатор.

— Ем…

— Ти ж брала із собою навігатор,