Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кімната 📚 - Українською

Читати книгу - "Кімната"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кімната" автора Емма Донохью. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 93
Перейти на сторінку:
кілька фотографій, щоб надіслати їх е-мейлом в Австралію моєму Дідусеві, який завтра збирається вилетіти до нас.

— Не хвилюйся, з ним буде все добре, коли він його побачить, — заспокоює Павло мою Ма.

Однак я не розумію, що означають ці всі з ним, він, його. А ще я не знаю, що треба робити, коли тебе фотографують, хоч Ма каже, що треба просто дивитися в камеру й усміхатися, ніби приятелеві.

Павло показує мені на екрані зроблені знімки й питає, котрий з них, на мою думку, найкращий — перший, другий чи третій. Та, як на мене, вони всі однакові.

Від усіх цих розмов мені втомлюються вуха.

Коли Павло і Діна йдуть, я думаю, що тепер ми з Ма нарешті залишимося самі, але тут заходить Бабця й довго обіймає Ма, а мені шле рукою поцілунок.

— Як тут мається мій любий онук?

— Це до тебе, — каже мені Ма. — Що треба відповісти, коли хто-небудь питає, як твої справи?

Знову ці манери!

— Дякую, — мовлю я.

Вони обидві сміються: знову я мимохіть пожартував.

— Спочатку треба сказати «дуже добре», а вже тоді «дякую», — пояснює Бабця.

— Дуже добре, а вже тоді дякую.

— Якщо в тебе не все гаразд, то можеш відказати: «Я почуваюся не на всі сто відсотків», — веде далі Бабця й повертається до Ма: — До речі, Шарон, Майкл Кілор, Джойс (як там її прізвище?) — усі вони телефонують і питають за тебе.

Ма киває.

— Вони вмирають від бажання зустрітися з тобою.

— Я теє... Лікарі кажуть, що я ще не готова до таких візитів, — каже Ма.

— Так, звісно.

Тут у двері заглядає чоловік на ім’я Лео.

— Можна йому зайти на хвилинку? — питає Бабця.

— Мені байдуже, — відповідає Ма.

Це мій Нерідний Дідусь, але Бабця каже, що я можу кликати його Нерідусем. Не думав, що вона теж знає про словесні складанки. Він кумедно пахне димом, його зуби криві, а брови повсякчас ворушаться.

— Як же вийшло, що все його волосся — на обличчі, а не на голові?

Він сміється, хоч я спитав про це Ма пошепки.

— Хоч заріж, не знаю, — мовить він.

— Ми зустрілися на курсах індійського масажу голови, — каже Бабця, — і я вибрала його голову як найгладкішу поверхню для роботи.

Вони обоє сміються, а Ма — ні.

— Можна мені трохи посмоктати? — питаю я.

— Зажди, поки всі підуть, — відповідає Ма.

Бабця питає:

— Чого він хоче?

— Не зважай.

— Я можу покликати медсестру.

Але Ма хитає головою:

— Він хоче посмоктати молока.

Бабця зачудовано позирає на неї:

— Ти що, хочеш сказати, що він досі?..

— Я не мала причин відлучати його.

— Ну, я розумію, замкнені в тій кімнаті, ви з ним... хай так, але ж п’ять років?..

— Ти нічого про це не знаєш.

Бабця невдоволено стискає губи:

— Я питаю про це не з цікавості...

— Мамуню...

Нерідусь устає:

— Ходімо, народові треба відпочити.

— Звісно, — каже Бабця. — Ну, бувайте, до завтра...

Ма знову читає мені «Щедре дерево» і «Лоракса», але дуже тихо, бо їй болить горло і голова. Я довго смокчу циці — це заміняє мені вечерю. Ма мимоволі засинає. Я люблю дивитися на її обличчя, коли вона про це не знає.

Я знаходжу складену газету. Її, певно, пронесли відвідувачі. На першій сторінці — картинка розбитого на дві частини мосту. Цікаво, чи справді він такий? На другій сторінці я бачу себе, Ма і поліціантів у ту мить, як Ма несла мене до відділку. Стаття зветься «НАДІЯ ДЛЯ ХЛОПЧИКА-БОНСАЯ». Я насилу розбираю слова:

Персонал престижної Камберлендської клініки кличе його Чудо-Джеком. Сестри й лікарі полюбили цього маленького героя, що одного суботнього вечора хоробро відкрив для себе новий світ. Цей яскравий довговолосий Маленький Принц — плід насильства над його вродливою молодою матір’ю, якого вона не раз зазнавала від Страховиська в садовій повітці. Негідник намагався втекти, однак його затримала поліція о другій годині ночі в неділю. Джек каже, що все добре, і обожнює великодні яйця, але, спускаючись і піднімаючись сходами, досі рачкує, як мавпочка. Усі п’ять років свого життя він провів у старій, обшитій зусібіч корком повітці, і фахівці не можуть встановити, як сильно й у чому він відстає від інших дітей.

Ма прокидається й вихоплює з моїх рук газету:

— Почитаю я тобі ліпше книжку про кролика Пітера.

— Але ж тут написано про мене, про хлопчика-бонсая.

— Про бозна-кого? — Вона знову дивиться в газету, змахує з обличчя волосся і стогне.

— А що таке бонсай?

— Це такі крихітні деревця. Люди вирощують їх у горщиках і щодня обрізують, щоб вони росли кривими.

Я згадую наш Вазон. Ми ніколи його не обрізували, дозволяючи рости, як йому заманеться, а він узяв та й помер.

— Але ж я не дерево, а хлопчик.

— Це просто така фігура мовлення, — каже Ма, бгає газету й кидає в смітницю.

— Там написано, що я «яскравий», однак яскравим може бути тільки світло.

— Газетярі часто пишуть неправильно.

Газетярі — це наче ті люди з «Аліси», що насправді виявилися колодою карт.

— Там написано, що ти вродлива.

Ма сміється. Але ж вона і справді вродлива. Я вже бачив багато справжніх людських облич, проте в неї найкрасивіше.

Я знову сякаюся; шкіра довкола носа почервоніла й болить. Ма п’є свої протибольові пігулки, однак головний біль не минає. Я не думав, що їй болітиме голова, коли ми опинимось у Зовні. Я гладжу в темряві її волосся. Щоправда, в палаті номер сім не буває цілковитої темряви, бо срібне обличчя Бога заглядає у вікно. Правда за Ма: воно зовсім не кругле, а загострене з обох кінців.

Уночі навколо нас літають вампіри-мікроби з масками на обличчях, щоб ми не змогли їх розпізнати. Потім з’являється порожня труна, що обертається на велетенський унітаз, і змиває в себе весь світ.

— Ш-ш-ш, ш-ш-ш, це лише сон, — заспокоює мене Ма.

Потім божевільний Аджит засуває Раджині какавельки в мішок, щоб відіслати їх нам. І все через

1 ... 61 62 63 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кімната"