Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Діана міцно спить у ліжку, а мене калатає від нервового тремтіння. 

Я відчуваю шалений відчай. І страх. Страх, що Захар вирішить помститися мені найвитонченішим способом і забере в мене доньку. 

Батькові, найімовірніше, давно наплювати на мене. Ми п'ять років не підтримували зв'язок. Він радше відречеться від своєї доньки, ніж зазнає збитків. 

Це так несправедливо. 

У дитинстві я не усвідомлювала цього. Не помічала. Я хотіла якусь іграшку - і вона одразу ж у мене з'являлася. Я хотіла новий телефон, ноутбук, годинник - і наступного дня я мала їх у руках. І тільки подорослішавши, я зрозуміла, що любов до дитини не вимірюється грошима. Вона вимірюється увагою, ставленням, повагою і розумінням одне одного. 

Мені стає душно в номері, я відчиняю двері і виходжу на балкон. Ми на четвертому поверсі. Досить високо, щоб я не змогла втекти через вікно. 

Перед очима всіяна ліхтариками площа. У голові - порожнеча. 

Мене пересмикує від пронизливого вітру. Мені слід було взяти куртку. 

Відпускаю перила, щоб піти, як раптом погляд ковзає донизу і всередині все перевертається. Я помічаю Захара і Єву, які вийшли з готелю. 

Я не можу відірвати погляд від блондинки. 

Впізнаю її без зусиль через стільки часу. 

Бачу її навіть звідси - ідеально укладене волосся, дорогий одяг, сліпуча впевненість у кожному русі. 

У мене всередині усе перевертається. 

Бачити її поруч із ним через стільки часу чомусь шалено болісно. Я відчайдушно бажала, щоб вони розійшлися. Щоб ця стерва не змогла утримати Захара. Щоб їй нічого не дісталося. 
Але ось вона. Просто перед готелем. Одягнена в дорогі речі і сумочка її дорожча за мою місячну зарплату. 

Вона посміхається, пеститься до Захара. Вони перетинають площу і заходять всередину одного з ресторанів. 

Як він посмів привезти її сюди? До моєї дитини! 

Він ні краплі не змінився. Йому так само начхати на почуття оточуючих. 

Цікаво, як Єва сприйняла новину про те, що в нього донька є? 

Чи він не сказав їй? 

Напевно, якщо вона виглядає такою щасливою, то ця розмова ще не відбулася. 

Я повертаюся в номер, відчуваючи, як мене накриває хвиля люті й образи. Заходжу у ванну, вмикаю воду і роблю її максимально гарячою, майже обпалюючою. 

Але навіть це не допомагає. Мене все одно трясе. Так само, як у нашу першу шлюбну ніч. Коли я зрозуміла, за кого саме вийшла заміж. 

Не знаю, скільки часу минає, коли я, нарешті, беру себе в руки й трохи заспокоююсь. Я витираюсь, сушу волосся, а потім іду до кімнати й обережно лягаю поруч із Діаною, намагаючись заснути.

Але думки про неясне майбутнє переповнюють мене.

Відчуваю, як лють і страх вбираються в мене, ніби уламки скла, якими я пройшлася босоніж. Я повертаюся на бік, прислухаючись до рівного дихання дочки.

А що, якщо він уже прийняв рішення?

А що, якщо він захоче забрати її?

Я заплющую очі сильніше.

Він не змінився. Контролює, ламає, а потім іде, залишаючи по собі тільки уламки.

Але цього разу я не можу зламатися. Не заради себе, а заради дочки. Вона заслуговує на краще. І я не дозволю Захару зруйнувати її життя, як він це зробив зі мною.

*****

Я прокидаюся від дивного відчуття.

У кімнаті ніби хтось є, і я практично шкірою відчуваю чийсь пильний погляд на собі. Все всередині загострюється, тіло моментально напружується.

Я відкриваю очі й здригаюся від несподіванки.
Захар.

Він стоїть поруч із ліжком, нависаючи наді мною, уважно вивчаючи моє обличчя. Його погляд холодний і спокійний, ніби він весь цей час чекав, коли я прокинуся.

Серце завмирає на мить, і я різко сідаю в ліжку. Ковдра сповзає, оголюючи груди під тонкою нічною сорочкою, і я поспіхом натягую її назад на себе.

Дідько!

Я не хочу його бачити зараз, але він уже тут, у номері, без попередження, порушує мої особисті кордони. Повертаю голову — Діана все ще спить, згорнувшись поруч на ліжку. Ми настільки вимоталися, що, мабуть, проспали до обіду.

— Що ти тут робиш? — намагаюся говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтить.

Захар мовчки ховає руки в кишені, переводить погляд з мене на сплячу Діану. Його обличчя залишається непроникним, наче те, що він збирається сказати, — найзвичайнісінька річ у світі. І його присутність тут — у порядку речей.

— Через п'ять годин у нас літак, — нарешті вимовляє він. Його голос спокійний, навіть надто.

— Що? — мій шок виривається назовні. — Який літак?

Невже так швидко?

Я відчуваю, як всередині все закипає. У голові не вкладається, що він знову все вирішив сам, навіть не порадившись зі мною. Ніби я — ніхто.