Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

— Ти маєш зібратися, — спокійно продовжує він, ніби не помічаючи моєї реакції. — Я вже замовив їжу в номер. Поїж, потім часу не буде.

— Захаре, ти з глузду з'їхав? — я не вірю своїм вухам. — У мене тут ціле життя! Робота, дім... Ти не можеш просто так...

— Я вже все владнав, — перебиває він, навіть не моргнувши. — Ми повертаємося додому, Юлю. У мене немає часу на твої істерики і безглузді суперечки, — його голос холодний, як лід. — Тобі краще спокійно зібрати валізу і полетіти зі мною. Ти вже не маленька дівчинка, Юля, маєш бути розсудливою. Що з тобою робити, я ще не вирішив.

— Це я маю бути розсудливою? — шиплю, боячись розбудити доньку. — Це ти, Захаре, приїхав туди, куди тебе не запрошували! Ще й свою коханку притягнув. У тебе дочка в сусідньому номері живе, ти взагалі в курсі?

Я помічаю в його очах здивування.

— Я бачила вас учора, коли ти виходив із готелю, коли на балконі була, — пояснюю, щоб він не подумав, що я стежу за ним.

— Єва вже полетіла, — спокійно вимовляє Захар, не відвертаючи погляду.

— Полетіла? — злість різко змінюється здивуванням.

— Ранковим рейсом.

Я не очікувала такого повороту, тому замовкаю, не знаючи, що ще сказати. Тиша повисає в кімнаті, і ми обоє немов застигаємо в цьому моменті, поки пробудження Діани не рятує нас від подальшої розмови.

Вона прокидається, озирається й одразу ж помічає Захара. Її очі наповнюються страхом, і за мить вона починає плакати.

— Мамусю...? — її голос тремтить, маленькі руки вчіплюються в ковдру.

Вона лякається незнайомця. Він для неї абсолютно чужа людина. Я притягую її до себе, обіймаю, гладячи по волоссю.

— Зайчику, це Захар. Ти бачила його вчора. Пам'ятаєш? — кажу я, намагаючись її заспокоїти.

Я повертаюся до нього.

— Вийди, Захаре. Ти лякаєш її, — мій голос звучить жорстко, і я не приховую свого роздратування.

Захар ковтає, і я помічаю, як його обличчя напружується. Він явно насилу контролює себе. Його переповнюють емоції, і на мить мені здається, що він піде. Але замість цього він сідає на край ліжка, зовсім поруч із Діаною. Його вираз змінюється, і він говорить ласкавим голосом:

— Привіт, малятко. Як спалося? Тобі тут подобається? — його погляд стає м'якшим, коли він дивиться на неї.

Моє серце стискається. Він звертається до Діани зовсім не так, як до мене.

Діана не відповідає.

— Ти знаєш, де твій тато? Ти б хотіла з ним познайомитися?

Я завмираю, забуваю, як дихати.

Одними губами вимовляю: «Не смій». Але Захар мене не слухає. Він уже отримав увагу доньки. Вона повертається до нього, її очі загоряються.

Звісно, вона хотіла б познайомитися зі своїм батьком. Вона підросла, почала багато чого розуміти, і останнім часом усі її розмови були про те, що в усіх є тато, а в неї — немає.

— Ти знаєш мого тата? — з придихом запитує вона, зачарована Захаром.

Я прикушую губу зсередини. На очі навертаються сльози. Я не можу нічого вдіяти. Не можу заборонити йому говорити правду.

— Звичайно. Тому що я твій тато. Я дуже довго шукав вас із мамою і нарешті знайшов. Більше я вас не втрачу, і ми завжди будемо разом.

Який же він лицемір і брехун!