Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Золоте пасмо, що спадало на обличчя, приховувало засмучений вид Лізетт. Їй була приємна підтримка Крондамської, хоча, на перший погляд, ця прекрасна зовні жінка здавалася колючою. На таку поведінку малося пояснення: Хелі пережила багато горя, болю та втрат, але все одно продовжувала жити усміхаючися, даруючи тепло та вічну красу навколишнім, бо в одну мить взяла себе в руки, щоб не зламатися.
  — Як добре, що я зустрілася з Вами. – Лізетт розслабилася в обіймах Архелаї, вловивши носом ледь помітний аромат її парфумів на шиї. — Вибачте, якщо я раптом здалася грубою чи невихованою.
  — Ну що ти, люба! Що таке у нинішній час невихована дівчина? В роки моєї юності то вважалося поганим тоном, упущенням у вихованні, ганьбою для родини. Тепер же це показник характеру! Так, я точно знаю, бо свого часу мене підтримувала в цих судженнях тільки моя бабуся Клодін. Вона так і говорила: «Твій характер тебе або підніме або...»
  — Загубить! – Поспішно закінчила за княгинею фразу Лізетт. — Напрочуд, я вже чула цю фразу від моєї тітоньки! Світ таки тісний. Безперечно, я згодна з цим висловом, здається, воно належало чоловікові.
  — Можливо. Ба! – несподівано вигукнула Крондамська. — Дорогенька, ти ж вся палаєш! Тобі недобре? 
  — Злегка кидає у жар, – підтвердила її підозри, – то все з–за землі, вона довго була у моєму тілі, і залишки, мабуть, ще не вийшли.
  — Ідемо до ліжка, хутко! Міхай зовсім за тобою не стежить. Ох уже ці чоловіки, сама війна та оборона у них у мізках застрягла. Я зараз дещо зроблю, лягай, – Крондамська дістала з непомітної кишеньки сукні синю пляшечку, відкрила та змочила рідиною вказівний й середній пальці, – спочатку буде страшно пекти, але відпустить, побачиш, вранці літатимеш по замку.
 — Ну коли Ви впевнені у своїх чарах… – Лізетт лягла на спину, розправивши ковдру на ногах. — Дійте. Мені підняти сорочку?
  — Лежи спокійно і дай свою руку... тільки руку і нічого більше. – Архелая провела пальцями по тильній стороні долоні дівчини, прикривши важкі повіки.

 Лізетт тихо спостерігала за нею, вловлюючи думки жінки; тонка грань між реальністю та невидимим потойбічним світом, куди і вона могла заглядати, але не так часто, як їй хотілося. Вся справа у дозволеності. Над нею безперечно хтось стоїть, її невидимий поводир, який підказує і неквапливо веде свою підопічну туди, де говорять мало, більше діють.
  — Дорогенька, не лізь мені в голову, – обережно, але владно попередила Крондамська, і Лізетт залишила спроби пізнати її за допомогою проникнення у свідомість.

Вона так і думала, – перед нею справжня відьма. Неперевершена, чарівна, близька до неї за природою, поруч із нею Лізетт відчувала умиротворення.
  — Ну ось і все, незабаром відчуєш біль, я попереджаю, що треба перетерпіти. І до слова, я не відьма!
  — Невже? – хіхікнула Лізетт, поки біль не опанувала її тіло.
  — Я дещо інше, дорогенька. До речі, ти теж!
  — Хто ж ми такі?
  — Швидше за все, ти, дитино, не чула про магінтес.
Лізетт округлила очі. Вона й справді вперше чує про таких.
  — Розкажіть про них...
  — Вони мешкають тільки у Вахнархії, можливо, ти також одна з нас, треба перевірити. Ми бачимо паралелі світу, нам під силу перебувати у них деякий час; у нас є знання, про які звичайним смертним невідомо, і навчитися їм теж не має нагоди. Магінтеси родом із вахнархських земель і кожна народжуються з певними якостями: лікувати, навертати лихо, хвороби, відновлювати, читати думки, володіти долями смертних, живитися їх силою духу, емоціями, почуттями. Всі ми різні, невидимки в зовнішній оболонці людського тіла. Та-ак, схоже біль проявляється, га?
  — Схоже на те, – зашипіла княгиня, відвернувши лице до стіни. — Не хочу, щоб Ви дивилися на моє нездужання, краще пережити цей стан на самоті.
  — Ні, категорично. Дитинко, я проходила через подібне, отже, буду з тобою до кінця. Поки ти боротимешся з болем, розповім трохи історій про магінтес, відвернемо твою увагу від страждань.
  — Ох, робіть як вважаєте за потрібне. От лихо, чортове пекло у всьому тілі!
  — Тільдо!
  — Так, пані Архелая, – фрейліна уже стояла у дверях з тацею, на ній стояла миска з білим сукном.
  — Розумниця моя, принесла все як просила. – Крондамська посміхнулася, забираючи у Тільди тацю. — Нашу бідолаху чекає нелегка нічка. Я буду з нею, а ти слідкуй, будь ласка, за новинами від мого онука. Я обожнюю його, але не хочу зустрічатися з ним зараз. Ти ж пам'ятаєш, як він бухтів минулого разу? «Бу-бу-бу! Тобі тут не місце!»

Тільда ​​сором'язливо посміхнулася, згадавши оказію, яка сталася минулої весни. Крондамська прибула до замку, але князь був не радий її появі без запрошення. Він наказав охороні випроводити княгиню, на що Архелая за не повагу до себе перекинула на онука відро з помиями. Звичайно на Хелі ніхто не подумав, вона діяла за допомогою своєї сили, і випадок списали на звичайне непорозуміння.
 — А я маю бути з нею, розумієш, Тільдо. Бідне дитя, у ній стільки бажання отримати ласку, потреба бути улюбленою з материнського боку. Поки її мати сумнівається, вирішує як жити та що робити далі, я буду поруч. Так краще для Лізетт.

Тільда ​​погодилася, вклонилася та пішла, залишивши їх удвох. Лізетт заворушилася у ліжку, намагаючись змінити положення тіла.
  — Ви сказали, що мати сумнівається… Чому у неї виникли сумніви?
Вуста Хелі розтяглися в усмішці.
  — А слух у тебе чудовий, душенько! Звідки мені знати? Я бачу лише те, що мені дозволено побачити. А саме її сумніви, хвилювання.
  — Вона сумнівається, що я її донька?
  — Ні, з цим усе ясно. Тут інше… Знала б я, сказала тобі, я не тримаю інформацію у голові, якщо вона стосується не мене.
  — Вибачте, я базікаю, щоб не думати про біль.
  — Все добре, – Крондамська присіла поряд з Лізетт, змочила сукно в рідині, що димилася та почала обтирати лице дівчини повільними рухами. — Вивести геть усю землю з тіла не просто, вона знову починає проступати, рештки я зберу на тканину.
Архелая показала тканину з крупинками дівчині та кивком погодилася з побаченим. Процес «скидання» землі виявився набагато болючішим, ніж увібрати її в себе за кілька хвилин.
  — Що там далі про магінтес? – оживилася Лізетт, бо відчула, що біль її відпускає. — У чому різниця між відьмами та магінтесами?
  — Скільки запитань, – Крондамська здивовано скинула брови, – біль відпустила, але радіти не варто, душенько, то не на довго. Я частина світу магінтес, дар робить мене, як і інших подібних жінок, заручниками.
  — Чому?
  — Як казала раніше, по-перше, його не виплекати у собі, не передати у спадок; по-друге, відьми смертні тілесно…
На цій фразі Архелая зробила паузу. Вона обтирала руки та шию невістки.
  — А магінтеси, хочете сказати, ні?
  — Відкрито про це не говорять, тільки натякну, ти ж усе розумієш.
  — Якщо так, це вже щось! Чому ж магінтеси заручниці?
  — Бо, не всі з нас бажають жити вічно. Так, це правда… – Архелая розстебнула ґудзик на сорочці Лізетт, вивільняючи груди. — Більшість воліє спокою, щоб не бачити жорстокості реальності, дихати кришталевою чистотою та відпочивати без перешкод. Я підтримую, бо теж наситилася життям та більше не жадаю вічності.
Тіло Лізетт схопили судоми. Вона схопилася руками за борт ліжка і голосно заверещала.
  — Тихіше, дитинко. Ще трохи й ти вільна. – Княгиня витерла залишки землі, що виступила на грудях та животі невістки. — Залишилось її вивести з ніг, потерпи, душенько, ти ж сильна!
Лізетт заплющила очі уявляючи, що з неї виходить не земля, а сотні дрібних голок. Такого болю ворогу не забажаєш, а ворог був, лорд Аркхенський не покидав думок Лізетт навіть зараз.
  — На стегнах майже нічого не лишилося. Тільда ​​замінить розчин, і я обітру все тіло востаннє. – Крондамська прикрила Лізетт ковдрою.
  — Дякую, ми ледь знайомі, а Ви встигли так багато зробити для мене. – Лізетт натягла пересохлі вуста. — Я здається розумію хід ваших думок та бажання відійти у спокій. Вічне життя – ось що по-справжньому вбиває, а не гострий клинок у серці.
  — Життя – справа рук людських.
  — У вас дар лікування?
  — О, ні, я роблю це зараз для тебе, бо сама через таке проходила. Важко згадати, скільки разів мені доводилося витягувати часточки землі з найважчих місць, наприклад, очі… Моторошне та жахливе видовище!
Лізетт уявила картину, її пересмикнуло.
«Посмішка – то щит від оточення, але блакитні очі видають її життєвий досвід, смуток та тугу».
  — Ну ось!.. – Крондамська іронічно закотила очі.  — А я сподівалася, що встигну закінчити.
  — Ви про що?!
  — Пані, – Тільда ​​вбігла в кімнату без звичного стуку, – пробачте, що я довго, у нас невеликі проблеми. Князь Міхай повернувся щойно з радниками до замку! Вже питався про дружину.
   — Що ти відповіла йому? – Хелі забрала новий розчин, щоб швидше закінчити почате.
   — Сказала, що княгиня спить.
Крондамська млосно зітхнула:
   — Він все одно прийде, навіть якщо вона спить, бо хвилюється. Дві доби минуло. Але мені потрібно закінчити почате…
   — Мені його затримати, пані?
   — Не варто, – рівним голосом відповіла жінка, – хіба ми щось погане робимо? Будемо ще в хованки грати!