Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Волосся на потилиці стало дибки, варто було лише уявити, через що пройшов цей зовні спокійний мудрий чоловік.

— Тари вдома не було. Я шукав її по всьому селу, але так і не знайшов. Ніхто нічого не бачив і не чув, і це було дивно. Вже думав, що не знайду її живою. Лишалося тільки одне місце — на її улюбленому лузі за селом. Та коли я туди дістався, доньки вже не застав. На її місці чекав перевертень.

Я зіщулилась, пригадавши монстра, що напав на мене того вечора, коли я зустріла Асгейра. Він виглядав майже так само, як і у спогаді Олафа, за винятком дитячого зросту.

Я не стала питати, що сталося далі. Було очевидно, що маленька Тара не вижила.

— Мені шкода, що ви втратили сім’ю, ще й таким жахливим чином.

Я хотіла якось втішити доброго дідуся, але не знала, як. Він у відповідь лише похитав головою.

— Це було давно, Єво. Не журися за мене, — зітхнувши, Олаф перевів розмову на теперішній час. — У тебе ще є питання?

— Насправді, так. Де я можу дізнатися більше про матір? Так, щоб про це ніхто не дізнався.

Наставник підняв брови.

— Чому ти не хочеш, щоб хтось дізнався, що ти — донька Соль? Навіть будучи напівкровною богинею, ти все одно успадкувала її силу. Я впевнений, що Лейф...

— Ні! — стрепенулась я. — Тільки не Лейф.

Очі Олафа звузились.

— Ти не довіряєш йому.

— На те є причини, — пробурмотіла я, опустивши погляд.

На кілька секунд запала тиша.

— Що ж, — врешті-решт мовив Олаф. — Тоді тобі потрібно в Альвгейм — до світлих ельфів. У Храм Знань.

***

Після розмови з Олафом я знову відчула себе виснаженою. Тому, відклавши візит до Асгейра на завтра, я повернулась у дім валькірій. Судячи з того, що я бачила ввечері, він мав повністю одужати. Найбільше хотілося впасти на ліжко й заснути, але в мене лишалась ще одна незакінчена справа.

Сонячне світло, розсіяне за хмарами, заливало простору спальню. Інгрід, помітивши мій стан, вирушила перевірити Асгейра сама, а Луїза з Норою годиною раніше відправились на завдання.

Залишившись на самоті, я покопалась у нижній шухляді свого комоду. Відшукала серед речей, які принесла з Мідгарду, золотий кулон у формі сонця й сіла на постіль.

Батько сказав, що я зможу його відкрити, коли опаную силу. Що ж, зараз саме час.

Поклавши важку підвіску на середину долоні, я зачерпнула іскру магії й влила її у неї. Тієї ж миті кулон ледь помітно засвітився, щось клацнуло, і він розкрився на дві половини.

Зсередини вихопилась сфера жовтогарячого світла. Я зачаровано спостерігала, як вона повільно піднялась і спалахнула. За мить мені на коліна плавно опустився жовтуватий аркуш паперу.

Двадцять років. Лист від матері чекав на мене двадцять років, а я й не знала про це.

Стримуючи хвилювання, я розгорнула його й поринула в рядки, написані дрібним вишуканим почерком від руки.

«Люба Єво,

Сподіваюсь, колись ти пробачиш мені те, що мене не буде поруч. Хотіла б я, щоб усе склалося інакше, але я більше не можу лишатися в цьому світі. Мідгард — не мій рідний дім, але я прожила у ньому достатньо довго, щоб зрозуміти, наскільки жорстокими і безсердечними бувають люди.

Ось чому мене вигнали саме сюди. Це стало для мене найгіршим покаранням — вічно бути серед тих, проти кого я боролась. Але я більше не можу жити у такому світі і знайшла для себе єдиний вихід.

Будь ласка, знай, що я вже люблю тебе, хоча ще навіть не бачила. Довгі дев’ять місяців ти жила в мені, всотувала мою силу. Я впевнена, що ти виросла сильною дівчинкою. Єдине, на що я сподіваюся, — що ти вбережеш своє серце від жорстокості.

Не довіряй мідгардцям. Особливо магам, що живуть в Асгарді. Нікому з них. Вони хитрі й віроломні.

Якщо ти зненавидиш мене, я зрозумію. Але знай, що я буду приглядати за тобою, допоки сонце не погасне.

Соль»

Лише дочитавши, я зрозуміла, що плачу. На папір зривалися важкі солоні краплі. Я обережно просякнула їх рукавом сорочки, поки волога не пошкодила останнє послання від матері. Потім, притиснувши його до грудей, згорнулась в клубок на ліжку й заридала.

Я оплакувала своє дитинство, позбавлене материнської любові. Оплакувала дівчинку, яка ніколи нікого не називала мамою і навіть не знала, що мати незримо приглядає за нею з неба.

І ось, вперше за двадцять років, я ледь чутно прошепотіла:

— Я теж тебе люблю, мамо.