Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Розмова, що відбулася між ними, залишила після себе відчуття важливості. Наче вони перейшли на новий рівень близькості — не просто фізичної, а й емоційної. Зізнання Максима про минуле, про почуття, були для нього не менш важливими, ніж для Олесі.

— Нам би що-небудь приготувати суттєвіше, ніж кава і тости, — запропонувала Олеся, щоб зам'яти незручність після відвертих зізнань.

Зазирнувши в холодильник, вона хотіла посмажити банальну яєчню в хлібі або омлет. Але її ентузіазм швидко згас, коли вона виявила там лише підсохлий шматок сиру і пару пляшок томатного соку.

— Не густо, — констатувала вона, обертаючись до Максима з примруженням. — Ти говорив, що вдома не готуєш. Я думала, ти перебільшуєш. Хоч яйця мають бути в холодильнику.

Максим усміхнувся, відкинувшись на спинку стільця.

— Мене завжди виручала служба доставляння або Альбіна — мій секретар. Вона майстер із замовлення ідеальних обідів.

— Тобто ти повністю залежиш від цивілізації? — з награною суворістю уточнила Олеся.

— Абсолютно, — посміхнувся він. — Але якщо потрібно, я можу зварити тобі каву і підсмажити тост... хоча, як ти вже помітила, тости мені не даються.

Олеся розсміялася і закрила холодильник.

— Мабуть, завітаємо в кафе, — вирішила вона. — Тут явно нема на що розраховувати.

Максим внутрішньо зітхнув із полегшенням. Хоча ідея замкнутися з Олесею у квартирі до кінця вихідних здавалася привабливою, все ж снідати варто було десь у більш «продовольчому» місці.

Вони швидко зібралися і вийшли на вулицю. Морозне повітря бадьорило, а легкий снігопад додавав романтики в їхню неспішну прогулянку до затишного сімейного ресторанчика неподалік. Там, за невеличким дерев'яним столиком біля вікна, вони замовили гарячий чай, омлет з овочами та шинкою і свіжі круасани.

Максим насолоджувався цим майже сімейним сніданком. Олеся додала в його життя неспішність і легкість. Її світлий сміх, завзятий погляд і невимушені розмови були для нього новим досвідом, але саме таким, про який не шкодують.

Після ресторанчика вони вирушили на прогулянку. Місто було оповите білосніжним покривалом, а парк, у який вони зайшли, здавався майже казковим. Засніженими доріжками ковзали лижники, діти тягали санчата, а на ставку, який не до кінця скував льодом, плавали строкаті качечки, створюючи на воді брижі.

Олеся зупинилася біля поручнів, спостерігаючи за птахами, коли почула знайомий голос за спиною.

— Олесю? Карпенко!

Обернувшись, вона побачила Алісу — свою стару подругу по університету. Дівчина виглядала по—новому: замість молодіжної курточки — стильне пальто з великим м'яким шарфом, замість кросівок — високі чоботи на стійкій платформі. Але не це вихопило наметане око художниці. У синіх очах подруги вловлювалася печаль.

— Алісо! — вигукнула Олеся, обіймаючи подругу. — Як давно ми не бачилися! Що ти тут робиш?

— Повернулася на деякий час, — з усмішкою відповіла Аліса, хоча в її погляді читалася втома.

Максим, не втрачаючи пильності, кивнув на знак привітання, але видно було, що раптова поява третьої особи його не надто тішить. Однак він промовчав, дозволивши дівчатам надолужити згаяне.

— Ми йдемо пити глінтвейн. Підеш із нами? — запропонувала Олеся.

Аліса не стала відмовлятися. Утрьох вони попрямували до невеликого кіоску в парку, де продавали гарячий ароматний глінтвейн. Зігріваючи долоні об паперовий стакан, Аліса розповіла про своє життя за кордоном.

— Останній рік я майже не працюю маслом, — зізналася вона. — Зайнялася комп'ютерними ілюстраціями, працюю в команді над анімаційним фільмом.

— Вау! — Олеся здивовано підняла брови. — Це чудово. А як називається фільм?

— Поки що проєкт під грифом «секретно», — усміхнулася Аліса, відводячи погляд.

Максим слухав абияк, час від часу киваючи. Він почувався зайвим у цій розмові, але терпляче чекав.

— А чому ти сама? — раптом запитала Олеся. — Адже ти ще в університеті вийшла заміж.

Аліса ледь помітно здригнулася. Її посмішка стала натягнутою.

— Це... довга історія, — відповіла вона ухильно, потім додала, немов вибачаючись: — Ми з чоловіком зараз на паузі. Усе складно.

Максим помітив, як вона уникає подробиць, і відвів погляд, даючи дівчатам простір для розмови. Він відчув легку нотку роздратування, усвідомивши, що в його Олесі є інтереси, не пов'язані з тим світом, у якому крутився він сам. Його Горобчик сяяв, жваво теревенячи про виставки, мистецтво і нові проєкти.

Максим терпляче чекав. І не просто чекав, а намагався зануритися в розмову. А коли вони, нарешті, попрощалися з Алісою, він узяв Олесю за руку і потягнув її до себе. Він мовчав, намагаючись намацати потрібні слова, щось важливе крутилося на язиці, але не складалося в чітку думку.

— Ти так пожвавилася, — вимовив він, нарешті, зупиняючись на засніженій алеї парку. — З Алісою в тебе стільки спільних тем, просто очі горять.

Олеся посміхнулася, в її очах блиснула тепла іскорка.

— Ми з нею вчилися разом, у нас багато спільного. І мистецтво для мене — як частина дихання. Коли про це говорю, все оживає.