Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

Дівчина набрала номер хлопця і поклала на гучномовець. Кілька гудків — і в слухавці пролунав його голос:

— Ляно, щось трапилося?

— Привіт!.. Та просто хотіла спитати, чи б не міг ти подивитися до ноута, бо знову якісь проблеми.

— Я б з радістю, але мене нема в селі. Я у Львові ще від минулого тижня.

— Він бреше!.. — прошипіла Євдокія.

Ляна притулила палець до губ.

— Ой, вибач. А коли повернешся?

— На цих вихідних. Одразу зайду до тебе.

— Гаразд, дякую. Бувай!

Яра видихнула.

— Ну ось, бачиш? — вона переможно усміхнулася. — То не він!

— А хто? — вперто повторила жінка.

На мить запала тиша. Євдокія підвелася і заходилася перетирати у макітрі якісь трави. Їхній аромат одразу заповнив кімнату. Було зрозуміло, що вона сердита та налякана. Закінчивши з зіллям, вона залила його кип’ятком і накрила кришкою.

— Через п’ять хвилин процідиш і даш їй випити, — звернулася до Ляни, яка принишкла, перейнявши її настрій. — А мені час корову доїти і йти назад до Власлава.

— Як мама? — тихо та невпевнено спитала Яра.

Євдокія тільки махнула рукою і вийшла. Ляна встигла помітити сльози в її очах. Як тільки двері за тою зачинилися, дівчина повернулася до Яри.

— Ти хочеш сказати, що Олексій не людина? Ну, тобто…

— Ні, — голос подруги лунав сумно та втомлено. — Він вищий, аніж ми. Аніж я, чи навіть Власлав. Рід Олексія дуже древній та благородний.  

Ляна пригадала, як гостювала в молодого бізнесмена. Шикарний будинок, який ховався у самому серці лісу, стильний інтер’єр, де кожна деталь була підібрана зі смаком — Ляна ніяк не могла прийняти того, що Олексій посідав не останнє місце у громаді. В її голові вкоренилася думка, що місцеві — надто забобонні, неосвічені люди, які далекі від сучасного світу та його правил. Проте дівчина картала саму себе за цю упередженість. Насправді життя у громаді було значно цікавішим, аніж на перший погляд. Тут панували свої закони, а таємниці, якими були наповнені двори, могли нести смертельну загрозу.

— Олексій — дуже хороший, — лагідно мовила Яра. Її очі заблищали. — Він ніколи і нікому б не зашкодив. Він не такий, як його предки.

— То все ж він не звичайна людина? — спитала Ляна, наперед знаючи відповідь.

Яра опустила ноги на підлогу і вперлася руками об ліжко.

— Я просто боюся тебе шокувати, — зізналася вона. — Там настоянка вже запарилась.

Ляна здригнулася і кинулась до макітри. Процідивши крізь марлю, складену в кілька разів, чудодійний, за словами Євдокії, напій, вона перелила його в горня і простягнула Ярі.

— Фу, — скривилася подруга, зробивши ковток. — Не люблю я подібного.

— Тобі краще б молочка? — спитала Ляна і вони обидві засміялися. — Ну, добре. Я готова слухати, — сказала вона після кількох секунд мовчання. — Розповідай.

Яра випила зілля до дна, витерла рукавом рота і перевела погляд на подругу.

— Пам’ятаєш, Дарина розповідала, що споконвіку тут жив Змій, який охороняв ці землі?

Ляна кивнула і відчула, як напружується її тіло.

— Так от, — продовжила подруга. — За охорону він вимагав собі одну дівчину з села. Це було привілеєм — стати обраною самого Змі́я. Дівчину кілька днів готували: мили у пахучих травах, причісували, заплітали квіти у коси, одягали у найкрасивіше вбрання та вішали на шию найдорожчі коштовності.

— І що з нею ставалося потім? — шкіра Ляни вкрилася сиротами. Дівчина потерла бліді тонкі руки, намагаючись зігрітися.

— Одразу після заходу сонця дівчина у супроводі громади та родини відправлялася до лісу, де мешкав Змій. Вона заходила до його печери і зникала…

Яра замовкла. Ляна нетерпляче чекала продовження.

— Ну і? — не втрималася вона.

— Ну і все, — повела плечем подруга.

— Як все? Що з нею було потім?

— Ніхто не знає. Всі вони вважалися нареченими Змія, проте більшість з них більше ніхто ніколи не бачив.

— То все ж більшість, але не всіх?

Яра спробувала підвестися. Вона сперлася на бильце ліжка і, скривившись, стала на ноги. Ляна поспішила їй допомогти.

— Змій залишав собі одну, яку потім вважали його дружиною. Старожили кажуть, що у них була звичайна сім’я, діти, робота.

— Велетенський Змій ходив на роботу? — пирхнула Ляна. — Можу уявити…

Яра підійшла до вікна і відчинила його. Дощ минув. Повітря наповнилося киснем. Вереснева прохолода ввірвалася до душної хати, даруючи полегшення.

— Змій міг приймати людську подобу. То міг бути звичайний дядько, твій чи мій сусід. Більшість Зміїв так і не розкрили своєї особистості. Проте коли в селі бачили молоду жінку, яка колись була віддана йому, то розуміли, чия вона і хто її чоловік.