Читати книгу - "Небудь-де"

Стічний народ, звісно, існував собі й до Великого Смороду, жив у єлизаветинських колекторах, або колекторах часів Реставрації, або Регентства, і в подальші часи, коли чимдалі більше лондонських водних шляхів заганялося в труби й криті тунелі, а населення, збільшуючись, створювало дедалі більше викидів, сміття й відходів; але саме після Великого Смороду, після втілення грандіозного вікторіанського плану з будівництва колекторів, Стічний народ отримав для себе сприятливе середовище. Їх можна було знайти у будь-якій частині й на будь-якій ділянці колекторів, але свої постійні житла вони влаштовували у схожих на церкви склепах з червоної цегли на сході, у місцях злиття безлічі різних пінистих і скаламучених вод. Там вони сиділи з жердинами, сітками й саморобними гаками напохваті й стежили за поверхнею коричневої води.

Вони носили одяг — коричневу й зелену одежину, вкриту товстим шаром чогось, що могло бути цвіллю, могло — нафтохімічним слизом, а могло, якщо подумати, і чимось значно гіршим. Волосся вони носили довге й сплутане. Пахли вони більш-менш так, як можна собі уявити. Уздовж їхніх тунелів висіли старі ручні ліхтарі. Ніхто не знав, що за паливо використовував Стічний народ, але їхні ліхтарі горіли доволі ядучим синьо-зеленим полум'ям.

Також не було відомо, як Стічний народ між собою спілкувався. У справах із зовнішнім світом вони використовували мову знаків. Вони жили в світі булькання стоків і ляпання крапель — чоловіки, жінки й мовчазні малі стічні діти.

Данникін помітив щось у воді. Він був вождем Стічного народу, наймудрішим і найстаршим. Він знав колектори краще, ніж їх знали їхні будівельники. Данникін потягнувся по довгу сітку на креветок; один тренований рух — і він вже витягав з води обліплений нечистотами мобільний телефон. Він підійшов до купки сміття в куточку й поклав телефон до решти вилову. Сьогоднішня їхня здобич складалася з двох розпарованих рукавиць, черевика, котячого черепа, еротичного журналу, розбухлої пачки цигарок, протезу ноги, дохлого кокер-спанієля, пари оленячих рогів на дошці й нижньої частини дитячого візка.

День був не надто вдалий, а сьогодні ж влаштовували ринок просто неба. Тому Данникін стежив за водою. Ніколи не знаєш, що з неї може випливти.

Старий Бейлі розвішував сушитися випрані речі. Ковдри й простирадла тріпотіли й роздувалися вітром на вершечку «Центрального пункту», потворного хмарочоса явно шістдесятих років, що стоїть на східному краї Оксфордстріт й височіє над станцією «Тоттенгемський двір». Сам «Центральний пункт» Старому Бейлі не дуже подобався, але він часто казав своїм птахам, що вид звідти був просто неперевершений, а крім того, вершечок «Центрального пункту» був одним з небагатьох місць у лондонському Вест-Енді, звідки не доводилося дивитися на сам «Центральний пункт».

Вітер зірвав з пальта Старого Бейлі кілька пір'їн і поніс їх кудись над лондонськими дахами. Старий не зважав. Як він часто казав птахам, він собі ще знайде.

Великий чорний щур виліз із дірявої накривки вентиляційної труби, озирнувся, а тоді підійшов до заляпаного птахами намету Старого Бейлі. Він вибіг угору стінкою намету, а тоді попрямував шворкою, на якій старий розвісив прання, після чого у поспіху щось пропищав.

— Тихше, тихше, — сказав Старий Бейлі. Щур повторив трохи нижчим голосом, але так само швидко.

— Нехай мені, — сказав Старий Бейлі.

Він забіг до намету й повернувся зі зброєю — довгою виделкою для смаження й кочергою. Тоді він знов поспішив до намету й вийшов із кількома товарами на обмін. Потім повернувся до намету востаннє, розкрив дерев'яну скриню й поклав до кишені срібну коробку.

— У мене геть нема часу на це марнодурство, — сказав він до щура. — Я людина заклопотана. Пташки, знаєш, не самі ловляться.

Щур запищав на нього. Старий Бейлі розмотував завитки мотузки навколо свого пояса.

— Ну, — сказав він щурові, — не тільки я міг би повернути тіло. І я вже не такий молодий, як ото був колись. Мені не до душі підвалиська. Я даховик, чуєш? Справжній і природжений даховик.

Щур цвіркнув щось образливе.

— Поспішиш — людей насмішиш, — відповів Старий Бейлі. — Я йду, малий ти дурнописк. Я знав твого прапрадіда, тож не треба мені тут вдавати з себе велике цабе… Так, ну і де ж сьогодні буде ринок?

Щур сказав йому. Старий Бейлі поклав щура до кишені й переліз через край даху.

Поки Данникін сидів на краю каналу в пластиковому домашньому шезлонгу його захопило передчуття багатства й забезпеченості. Він відчув, як із заходу на схід до них пливуть статки.

Він лунко плеснув у долоні. До нього підбігли чоловіки, жінки й діти, всі з гаками, сітками й мотузками в руках. Вони зібралися на слизькому краєчку каналу, освітлені палахкотливим полум’ям своїх ліхтарів. Данникін вказав рукою, і вони почали мовчки чекати — бо Стічний народ чекає тільки так.

В каналі з'явилося тіло маркіза де Карабаса, що пливло лицем донизу, і течія несла його повільно й невпинно, мов похоронний пліт. Вони мовчки потягли його гаками й сітками, і скоро розклали його на краю каналу. Вони зняли пальто, чоботи, забрали золотого годинника й весь уміст кишень, але залишили на трупі решту одягу.

Данникін засяяв усмішкою, побачивши таку здобич. Він знову плеснув у долоні, і Стічний народ почав готуватися до ринку. Тепер вони дійсно мали на продаж дещо цінне.

— Ти впевнена, що маркіз прийде на ринок? — спитав Ричард у Дуері, коли стежка повільно почала ухилятися вгору.

— Він нас не підведе, — сказала вона наскільки могла впевнено. — Я точно знаю, що він там буде.

14

Корабель Її Величності «Белфаст» — це 11-тонний крейсер, введений в дію в 1939 році, що активно служив під час Другої світової війни. Відтоді він стоїть пришвартований до південного берега Темзи посеред пейзажу з поштівок — між Тауерським і Лондонським мостами, навпроти Тауера. З його палуби видно Собор святого Павла й позолочений верх подібного до колони Монумента Великій лондонській пожежі, спорудженого разом із кількома іншими лондонськими будівлями Кристофером Реном. Корабель служить плавучим музеєм, пам'ятником і тренувальною базою.

З берега на корабель перекинули місток, і люди йшли ним по двоє, по троє і дюжинами — усі племена Спіднього Лондона, об'єднані Перемир'ям і загальним прагненням розташувати свої ятки якомога далі від Стічного народу.

За більш як сто років до цього було погоджено, що Стічний народ може ставити свої ятки тільки на тих ринках, що проводять просто неба. Данникін зі своїми людьми звалив наловлене у велику купу на гумовій підстилці, під великою артилерійською баштою. Ніхто не підходив до Стічного