Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

Так, це справді був Аларік. Його очі я не сплутаю ні з чим на світі. Кожної ночі я бачила його у снах, а тепер ще й у реальності. І я досі не могла повірити, що він зараз стоїть тут, поряд з нами. Ми стільки часу вважали, що він остаточно помер. Деякі навіть почали втрачати надію на порятунок хлопця. Я ж відмовлялася у це вірити. Таке відчуття, ніби це просто якийсь сон. Невже в нас справді все вийшло? А може це просто якесь видіння? Але ні... Зі ступору мене вивела Дарсана, яка одразу ж кинулася обіймати свого брата, і я бачила в її очах сльози. Дівчина навіть не намагалася себе стримувати. Ще б, вони дуже близькі, хоча росли не разом.                                                                                                         

- Ріку, ти тут, живий... Ти зараз тут, з нами. Живий. - говорила вона, чіпляючись за брата так, ніби він от от розтане. - Я не можу в це повірити. Це справді сталося.                                                                           

- Зі мною все добре, сестричко. Завдяки вам я знову живий. Ви врятували мене, і я справді вдячний вам за це. - я бачила, що і він неймовірно радий цьому факту. - Приємно відчувати себе знову нормальним вампіром. Та й скучив за спрагою крові.                                                                                  

Зак розсміявся, обіймаючи свого друга. В якийсь момент між ними остаточно зникла та напруженість, що ще була якийсь час до цього всього. Думаю, тепер вони й справді будуть більше цінувати свою дружбу. Але потім хлопець перевів погляд на мене. Ці блакитні очі пронизали кожну клітинку мого тіла. Пощастило, що вампірам не потрібно дихати, інакше я б вже тут втратила свідомість. Я навіть не знала, як він відреагує на те, що я зараз тут. Між нами було щось незрозуміле, та зараз я забула про все. А потім Аларік підійшов до мене та притягнув у свої обійми. І якщо до цього я стримувала сльози, то зараз просто вже не витримала. Тепер все добре, він поряд і ми можемо все виправити. Рік повернувся. Він був тут, поруч зі мною. Такий реальний та рідний.                                                            

- Аларіку, пробач мені за все. Я так сильно тебе кохаю. - швидко проговорила я, боячись, що він знову кудись зникне. - Я не можу без тебе. Ми даремно витратили весь той час. Ще й ці мої образи. Ти просто боявся мене втратити. І на твоєму місці я б вчинила так само. Не потрібно було тебе в усьому звинувачувати.                                                                                                                                                

- Ілларіє, вже все, я тут. І я теж тебе дуже сильно кохаю. - він мені посміхнувся, витираючи сльози. - І завжди кохав. Саме тому і перетворив на вампіра. І я справді радий, що тепер ти це остаточно прийняла. Давай просто почнемо все заново.                                                                                          

Я ж могла лише кивнути, а тоді він мене поцілував. Так давно я не відчувала себе настільки добре. На мить я навіть забула, що ми тут не самі. Але мені було байдуже на все, адже Аларік тепер поряд. Ми зможемо все виправити, адже в нас буде ціла вічність для цього. І я впевнена, що ми проведемо її разом...