Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Після тієї зустрічі щось змінилося. Не раптово, не голосно — а тихо, як ранковий туман, що повільно огортає землю. Алія дозволила Каріму бачитися з Айшею. Спочатку це були короткі зустрічі в парку чи кав’ярні, завжди в присутності матері. Та з кожним разом Алія помічала: її донька розцвітає поруч з ним.

Карім вчився бути батьком. Він привозив Айші книжки, малював з нею фарбами, навчив кататися на велосипеді. Його жорсткі руки стали ніжними, коли він тримав її за маленьку долоньку. Його суворе обличчя змінювалося, коли Айша сміялася поруч.

Алія дивилася на них і відчувала, як у її серці тане лід. Вона не пробачила, але… почала розуміти. Карім щиро намагався, не вимагав, не тиснув. Він просто був поруч. І не для неї — а для доньки. Але саме це повертало довіру.

Одного вечора Карім приніс Айші нічник у формі місяця.

— Щоб ти ніколи не боялася темряви, — сказав він і з усмішкою подивився на Алію.

— І щоб світло завжди було в тобі, — додала Алія.

Вони обоє мовчки стояли, дивлячись, як Айша натискає кнопку, і кімната наповнюється м’яким сяйвом.

— Ти змінилася, — тихо сказав Карім.
— Життя змінює, — відповіла вона. — А ти…
— Я теж. Завдяки їй. І, можливо, трохи завдяки тобі.

Вона не відповіла. Але вже не тікала. В її погляді з’явилась м’якість. Вперше за роки.

Айша несвідомо тягнула їх одне до одного.

Вона малювала родину: мама, тато й вона посередині, з великим серцем над головами. Коли хтось питав, хто це, Айша гордо казала:

— Це ми. Ми — разом.

Алія більше не заперечувала. Бо з кожним днем її серце все менше пручалося. Вона почала бачити в Карімі не лише минуле, а й… можливість майбутнього.