Читати книгу - "Крістіна"

Не такий я вже й кепський експерт,

Щоб жаліти про битий свій «форд»[92].

Чак Беррі

«Плімут» Арні Каннінґема 1958 року випуску отримав дозвіл на експлуатацію по обіді 1 листопада 1978 року. Увесь цей процес, який насправді почався того вечора, коли він і Денніс Ґілдер поміняли першу спущену шину, він завершив, сплативши акцизний податок — 8 з половиною доларів, муніципальний дорожній податок 2 долари (який також давав йому право паркуватися безплатно біля лічильників у діловому центрі міста) і 15 доларів за номерний знак. Йому видали номер штату Пенсильванія — HY-6241-J — у монровілльському Бюро реєстрації транспортних засобів.

З Бюро Арні повернувся на машині, яку йому позичив Вілл Дарнелл, а з гаража-автомайстерні Дарнелла виїхав уже за кермом Крістіни. Він повіз її додому.

Приблизно за годину з Горлікського університету повернулися його батько й мати. Сварка розпочалася майже моментально.

— Ви її бачили? — спитав Арні, звертаючись до них обох, але трохи більше, мабуть, до свого батька. — Сьогодні після обіду зареєстрував.

Він був гордий і мав для цього підстави. Свіжовимита й відполірована воском, Крістіна сяяла під променями післяполуденного осіннього сонця. На ній ще й досі було чимало іржі, але вигляд вона мала в тисячу разів кращий, ніж того дня, коли Арні її придбав. Бічні нижні молдинги, як і капот та заднє сидіння, були новісінькі. Салон сяяв бездоганною чистотою і охайністю. Блищали скло і хром.

— Так, я… — почав Майкл.

— Бачили, аякже, — відрубала Реджина. Вона якраз готувала коктейль, рвучкими розлюченими рухами помішуючи його соломинкою у вотерфордівському келиху по колу проти годинникової стрілки. — Ми ледве в неї не врізались. Я не хочу, щоб вона тут стояла. Наше подвір’я виглядає, ніби майданчик для вживаних машин.

— Мамо! — вигукнув Арні, приголомшено й ображено. Він перевів погляд на Майкла, але Майкл вийшов і собі зробити коктейль — мабуть, вирішив, що він йому знадобиться.

— Так і є, — сказала Реджина Каннінґем. Її обличчя було трохи блідішим, ніж зазвичай; рум’яна на щоках різали око, наче клоунська фарба. Вона одним духом перехилила половину свого джину й скривилася так, як це роблять люди, скуштувавши гірких ліків. — Забери її туди, звідки привіз. Я не хочу, щоб вона була тут, Арні, і не дозволю цього. Це остаточно.

— Забрати її? — тепер Арні був не лише ображений — він розсердився. — Просто супер. Мені те місце коштує двадцять баксів на тиждень!

— Воно коштує тобі набагато більше, — Реджина осушила свій келих і поставила його на стіл. А потім розвернулася, щоб подивитися синові в очі. — Днями я зазирнула у твою банківську книжку…

— Ти що зробила? — очі Арні недовірливо розширилися.

Вона трохи почервоніла, однак погляду не опустила. Повернувся Майкл, став у проході, з нещасним виглядом позираючи то на дружину, то на сина.

— Мені цікаво було, скільки ти вже витратив на ту чортову машину, — сказала вона. — Невже це так неприродно? Наступного року тобі починати навчання в коледжі. А наскільки мені відомо, в Пенсильванії вищу освіту задурно не роздають.

— То ти просто зайшла до мене в кімнату й нишпорила там, поки не знайшла банківську книжку? — спитав Арні. Його сірі очі скам’яніли від гніву. — Може, ти й травку шукала. Чи журнали порнушні. Чи, може, плями сперми на простирадлі.

У Реджини відвисла щелепа. Імовірно, вона чекала, що він образиться й розгнівається, але аж ніяк не цієї безмежної і безпощадної люті.

— Арні! — гаркнув Майкл.

— А що? Чому ні? — прокричав у відповідь Арні. — Я думав, це моє діло! Бог свідок, ви достатньо довго втовкмачували мені, що це на моїй відповідальності, ви обоє!

— Арнольде, я дуже розчарована, що ти так почуваєшся. Розчарована й ображена. Ти поводишся як…

— Не вказуй мені, як я поводжуся! А як по-твоєму, я почуваюся? Я працюю не присідаючи, щоб машину допустили до експлуатації, більше двох з половиною місяців над нею гнув спину, а коли привожу її додому, перше, що ти кажеш — «прибери її з доріжки». І як я маю почуватися? Щасливим?

— Ти не повинен розмовляти з матір’ю таким тоном, — сказав Майкл. Попри слова, інтонація в нього була незграбно-примирливою. — І вживати такі грубі слова.

Реджина простягнула чоловікові келих.

— Зроби мені ще коктейль. У коморі є непочата пляшка джину.

— Тату, залишайся, — сказав Арні. — Будь ласка. Покінчімо з цим.

Майкл Каннінґем подивився на дружину; на сина; знову на дружину. В обох він бачив кремінь. І ретирувався на кухню, стискаючи в руці дружинин келих.

Зі зловісним виразом обличчя Реджина обернулася до сина. Клин між ними було вбито ще влітку; можливо, вона зрозуміла, що це її останній шанс його вибити.

— У липні цього року на твоєму банківському рахунку було майже чотири тисячі доларів, — сказала вона. — Приблизно три чверті всіх грошей, які ти заробив з дев’ятого класу плюс відсотки…

— О, а ти таки справді облік вела? — спитав Арні. Раптово сів, незмигним поглядом дивлячись на матір. І заговорив, тоном, сповненим огиди й здивування: — Мамо… чому б тобі просто не забрати ті кляті гроші й не покласти їх на рахунок під своїм іменем?

— Тому що, — відповіла вона, — донедавна ти начебто розумів, для яких потреб відкладено ті гроші. Останні кілька місяців у тебе в голові тільки машина-машина-машина, а нещодавно ще додалося дівчина-дівчина-дівчина. Таке враження, що ти здурів по обох пунктах.

— Що ж, дякую. Завжди корисно почути гарну неупереджену думку про те, як я просаджую своє життя.

— Ще в липні в тебе було майже чотири тисячі доларів. На освіту, Арні. На твою освіту. А тепер на рахунку трохи більше двох тисяч восьмисот. Можеш скільки завгодно звинувачувати мене в тому, що я пхаю носа не у свої справи, — визнаю, що це трохи неприємно, — але це факт. Ти розтринькав тисячу двісті доларів за два місяці. Може, тому я й не хочу дивитися на ту машину. Ти повинен це розуміти. Для мене вона схожа на…

— Послухай…

— …на велику доларову банкноту, яка летить геть, підхоплена вітром.

— Можна тобі сказати декілька слів?

— Ні, Арні, не думаю, — категорично відрізала вона. — Я справді так не думаю.

З її келихом, наполовину повним джину, повернувся Майкл. У барі він долив тоніку й простягнув дружині. Реджина випила, знову скривившись від гіркого смаку. Арні опустився в крісло біля телевізора й задумливо її роздивлявся.

— Ти викладаєш в університеті? — спитав він. — Викладаєш в університеті з таким підходом? «Я своє слово сказала. А ви, усі решта, можете просто позатикати писки». Супер.