Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

А потім вона заплющує очі й більше ні про що не думає.

— Лів? — Його голос гуркотом лунає в її вухах.

Він обіймає її. Жінка чує власне дихання.

— Лів?

Вона мимоволі здригається.

— З тобою все гаразд?

— Вибач. Так. Просто… минуло стільки часу.

Він нічого не відповідає, лише міцніше стискає її в обіймах. Знов настає тиша.

— Тобі не холодно?

Її подих вирівнюється, а тоді вона відповідає:

— Зовсім змерзла.

Він відпускає її і тягнеться по свою сорочку на підлозі, в яку повільно кутає дівчину. Крізь півтемряву вони дивляться одне на одного.

— Що ж… це було… — вона намагається сказати щось безтурботне й дотепне. Але не може. Усі її відчуття немов заклякли. Вона боїться відпустити його, наче він — той єдиний якір, що тримає її на землі.

І все ж реальний світ вривається в її думки. Знизу долинають звуки дорожнього руху — мабуть, занадто гучні. Вона відчуває холодну плитку під своєю босою ногою. Здається, вона загубила туфлю.

— Думаю, ми залишили парадні двері відчиненими, — каже вона і кидає погляд крізь коридор.

— Гм… Забудь про туфлю. Ти в курсі, що в тебе даху немає?

Вона дивиться вгору. Не може згадати, щоб відчиняла його. Мабуть, випадково натиснула кнопку, коли вони вдвох ввалилися на кухню. Осіннє повітря огортає їх, від чого все тіло вкривається гусячою шкірою — немов лише тепер збагнувши, що сталося. Чорний светр Мо висить на спинці стільця, мов розгорнені крила яструба.

— Стривай-но, — каже вона. Потім, м’яко ступаючи через кухню, натискає кнопку і прислухається до шуму панелей даху, що змикаються над головою. Пол вражено дивиться на величезний скляний дах, потім знову на неї, а потім повільно обертається навколо себе, даючи очам звикнути до тьмяного світла, що сповнює кімнату.

— Що ж, це… Це не те, чого я очікував.

— Чому? На що ти очікував?

— Не знаю… Усі ці розмови про твій борг… — він знов кидає погляд на прозору стелю. — Думав побачити маленьку квартирку, в якій панує безлад. На кшталт моєї. А це щось…

— Будинок Девіда. Він його збудував.

Щось промайнуло у виразі його обличчя.

— Що? Завеликий?

— Ні, — Пол обводить поглядом вітальню й шумно видихає. — Маєш повне право. Схоже, він… гм… неабиякий хлопець.

Лів наливає їм обом по склянці води, намагаючись подолати збентеження, доки вони вдягаються. Чоловік допомагає їй, тримаючи сорочку. Вони дивляться одне на одного, ледь не пирскаючи зо сміху. Тепер, коли обоє вдягнуті, їх раптом охоплює дивна сором’язливість.

— Отже… що тепер? Тобі потрібно трохи особистого простору? — питає він і одразу додає: — Мушу попередити: якщо хочеш, аби я пішов, доведеться зачекати, доки мої ноги перестануть тремтіти.

Вона дивиться на Пола Маккаферті, на його фігуру та обличчя, що вже стали близькі їй до самих кісток. Вона не хоче, аби він ішов. Хоче лежати поряд із ним, у його обіймах, поклавши голову йому на груди. Хоче прокинутися без миттєвого страшного імпульсу — тікати від власних думок. Ім’я Девіда сумнівом лунає в її душі, але Лів пересилює вагання. Настав час жити теперішнім життям. Вона більше, ніж дівчина, яку покинув Девід.

Вона не вмикає світла. Просто бере Пола за руку і веде крізь темряву будинку нагору, до своєї спальні.

Вони не сплять. Години минають у радісному, напівсвідомому сплетінні рук, ніг і ледь чутних голосів. Лів уже й забула, що за незрівнянна насолода — огорнутися навколо тіла, від якого не можеш відірватися. Відчуття такі, ніби щойно отримала додатковий заряд сил, виборола нове місце під сонцем.

О шостій годині холодний електричний світанковий спалах починає вкрадатися до кімнати.

— Це місце просто фантастичне, — шепоче він, визираючи крізь вікно.

Їхні ноги переплетені, її шкіра ще зберігає відчуття його поцілунків. Вона почувається сп’янілою від щастя.

— Це так. Хоча, власне, я не можу собі дозволити лишитися тут, — крізь півтемряву вона вдивляється в його обличчя. — У моїх фінансах зараз повний жах. Мені казали, що треба продавати будинок.

— Але ти не хочеш.

— Це буде… наче зрада.

— Що ж, я розумію, чому ти не хочеш їхати звідси, — каже він. — Тут гарно. І так тихо, — він знову дивиться вгору. — Вау. Сама тільки можливість знести дах, щойно тобі заманеться…

Вона трохи вивільняється з його обіймів — лише настільки, щоб повернути обличчя до довгого вікна. Її голова продовжує спочивати на згині його плеча.

— Іноді вранці я люблю дивитися, як пливуть баржі в напрямку Тауерського мосту. Глянь-но. Якщо світла вдосталь, ріка ніби струмує золотом.

— Струмує золотом, ага?

Вони замовкають. Кімната тим часом делікатно наповнюється світлом. Вона дивиться вздовж ріки, спостерігаючи, як та потроху осяюється світлом, наче нить у її майбутнє.

«Усе гаразд? — питає вона себе. — Чи дозволено мені бути настільки ж щасливою знову?»

Пол так довго мовчить, що вона думає, чи не заснув він нарешті. Та, озирнувшись, вона бачить його погляд, прикутий до стіни навпроти. Він дивиться на «Дівчину, яку ти покинув», чиї контури ледь проступають у світанковому присмерку. Жінка перевертається на бік і не зводить із нього очей. У кімнаті стає світліше, а він усе не відриває непорушного погляду від картини.

«Він розуміє її», — думає Лів. І припливає почуття — безсумнівна щира радість.

— Подобається?

Він ніби не чує.

Вона знову пригортається до нього, припавши обличчям до його плеча.

— За кілька хвилин її кольори буде видно чіткіше. Вона називається «Дівчина, яку ти покинув». Чи принаймні ми… я… гадаю, що вона так називається. Так написано чорнилом на звороті рами. Вона… моя улюблена річ у цьому будинку. А якщо чесно, то в цілому світі, — вона робить паузу. — Девід подарував мені її в наш медовий місяць.

Пол мовчить. Вона проводить пальчиком угору по його руці.

— Знаю, звучить безглуздо, але після його смерті я не хотіла ні в чому брати участі. Тижнями просиджувала тут, нагорі. Я… я не хотіла бачити інших