Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

— Ні, — почулася відповідь. — Нічого втрачати даремно час. Година пізня. Пора спати, — виголосив Матіуш безтурботним тоном. По його обличчю не можна було вгадати, що відбувається в нього на душі. Він вирішив бути стійким до кінця й не втрачати своєї королівської гідності.

Судді віддалилися в сусідню кімнату, ніби на нараду, але одразу ж вийшли й оголосили вирок:

— Розстріляти!

— Підпиши! — звернувся голова суду до Матіуша.

Той не ворухнувся.

— Ваша величносте, підпишіть!

Матіуш підписав.

Тут один із панів у фраку і білих рукавичках кинувся йому в ноги і, схлипуючи, заголосив:

— Усемилостивий королю, пробач мені, підлому зраднику! Я тільки тепер зрозумів, що ми наробили. Коли б не наша злочинна боязкість, не вони, а ти судив би їх, як переможець.

Солдати насилу відтягнули його від короля. Після бійки, як мовиться, кулаками не махають.

— Добраніч, панове судці! — сказав Матіуш і з істинно королівською величчю полишив залу.

По коридору й тюремному двору попрямував Матіуш у свою камеру в супроводі двадцяти солдатів з шаблями наголо.

Він приліг на солом’яну підстилку і прикинувся сплячим. Про що він думав і що відчував у ніч перед стратою, хай залишиться таємницею.

LII

День видався погожий. На безхмарному небі сяяло сонце. Жителі столиці висипали на вулиці, щоб востаннє поглянути на свого короля. Багато хто плакав, але Матіуш не бачив сліз, а якби бачив, легше було б іти на страту.

Ті, хто любили й жаліли Матіуша, мовчали. Вони не наважувалися у присутності ворога висловити вголос свою відданість і пошану колишньому королеві. Та й що могли вони сказати? Кричати, як завжди: «Ура!» і «Хай живе!» не годилося — адже короля вели на страту.

Зате п’яниці й волоцюги, яких Молодий король навмисне напоював вином і горілкою з королівських підвалів, кричали на все горло:

— Ой, гляньте, король іде! Ще молоко на губах не обсохло! Ну й король! Ха-ха-ха! Що, слізки проливаєш? Іди, носика тобі утремо. Ех, король, корольок!..

А Матіуш крокував із високо піднятою головою: хай усі бачать, що очі в нього сухі. Лише брови звів і дивився на сонечко.

Він не звертав уваги на те, що відбувалося довкола. Його непокоїли інші турботи: «Що з Клу-Клу? Де Фелек? Чому Сумний король зрадив мене? Що станеться з його державою?»

І про батька з матір’ю подумав востаннє. Місто залишилося позаду. Ось він і біля стовпа, біля виритої ями. У лиці — ні кровинки. Холоднокровно дивиться він, як взвод солдатів заряджає рушниці й цілиться в нього.

Так само спокійно й холоднокровно вислухав він акт про помилування:

ЗАМІНИТИ РОЗСТРІЛ ЗАСЛАННЯМ НА БЕЗЛЮДНИЙ ОСТРІВ

Під’їхав автомобіль і відвіз Матіуша назад у в’язницю. Через тиждень його відправлять на безлюдний острів.

КОРОЛЬ МАТІУШ НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ

І

Погано і тужливо.

Тиснуть тюремні стіни. Тісно. Понуро.

Його зашлють на безлюдний острів.

Війну програно. Він королівський полонений, і його зашлють на острів, як Наполеона. А поки що треба чекати.

Сказали, відправлять через тиждень, але минуло вже три тижні, а він усе ще у в’язниці. Виявляється, три королі ніяк не могли домовитися між собою, який вибрати острів. Молодий король не приховував своєї ненависті до Матіуша й хотів раз і назавжди його позбутися. Сумний король відкрито зізнавався, що він — друг Матіуша. Тому умови диктував третій король, якому доля Матіуша була байдужа.

А умови були такі: нехай Матіуш живе спокійно, але ні у що не втручається, а головне — щоб він не втік.

Острів Марас — не підходить: там болота, жовта лихоманка й чорна віспа. Острів Луко теж не годиться: дуже близько від материка й чорні королі можуть влаштувати йому втечу. Щоб вийти зі скрутного становища, оголосили конкурс. У газетах усього світу надрукували таке оголошення:

«Учитель географії, який вкаже відповідний для ув’язнення Матіуша острів, отримає велику винагороду. У місячний термін пропонується повідомити, де розташований цей острів і чим він хороший для заслання».

Посипалися пропозиції. Королі розвісили по стінах географічні карти й позначали маленькими прапорцями острови, які здавалися їм відповідними.

Приїхав Бум-Друм, а з ним ще кілька чорних і жовтих володарів — менш важних. Приїхала королева Кампанелла і п’ять білих королів. Вони напускали на себе таємничість, ніби мали повідомити щось надзвичайне.

Радилися в різних містах. Королі були пихаті й найбільше боялися принизити свою королівську гідність.

— Хочуть почути мою думку, нехай приїжджають до мене, — зарозуміло заявляли вони. — А то вийде, ніби я нав’язуюся зі своїми порадами.

Крім того, їм просто хотілося помандрувати.

Отже, двічі радилися в містечку на березі моря, потім у великому місті в горах, потім у місті, яке славиться найсмачнішим пивом, а потім у країні, де завжди тепло. Кожен король возив із собою двох міністрів, у кожного міністра був секретар, у кожного секретаря — дві помічниці, які записували все, що говорили королі. Це називається вести протокол.

А Матіуш тим часом тужив у в’язниці.

Якби він читав газети, йому було б легше: він знав би, що про нього говорять і пишуть. А так йому здавалося — про нього забули.

Бум-Друму дуже хотілося побачитися з Матіушем, але він боявся виказати себе і тому прикинувся розсердженим.

— Виманив у мене стільки золота! — скаржився він. — Обіцяв узамін виучити наших дітей, а що з цього вийшло? Половина хлопців загинула в бою, половина сидить у таборі для військовополонених. А бідна Клу-Клу — у в’язниці.

І Бум-Друм на знак печалі хотів перекинутися через голову, але, пригадавши, що він людина цивілізована, став терти очі, ніби плаче.

— Ваша королівська величносте, якщо бажаєте, ми можемо звільнити принцесу Клу-Клу, — улесливо сказав Молодий король, який тепер підлещувався до Бум-Друма.

— Ні, — зі сльозами на очах відповів Бум-Друм, — витрачати дорогоцінний час на легковажне дівча, коли стільки важливих справ, просто неприпустимо.

Бум-Друм засвоїв, що білі плачуть, коли говорять про що-небудь сумне. Тому він завжди носив із собою бульбашку з нашатирним спиртом. І коли, на його думку, належало лити сльози, він виймав бульбашку з кишені й нюхав. А від нашатирного спирту, гірчиці й цибулі, як відомо, сльозяться