Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Останнє слово він промовляв, цокаючись із Швейком.

— Пий, пий, бідо мадярська, — відповідав Швейк, — напивайся, ви б нас так, мабуть, не частували…

Вояк, то сидів біля сусіднього столу, розповів, як у Сегеді, коли туди прибув їхній двадцять восьмий полк {95} , мадяри на вулицях, глузуючи з них, підводили вгору руки.

Це була свята правда, але вояк почував себе, мабуть, ображеним. Та згодом це стало звичайним явищем серед чеських солдатів. Власне, й мадяри під кінець, коли їм уже перестала подобатися бійка в інтересах угорського короля, робили те ж саме.

Незабаром цей вояк сидів поруч із Швейком і розповідав, як вони в Сегеді віддухопелили мадярів і повикидали їх з кількох шинків. Тут він справедливо визнав, що і мадяри вміють добре битися, бо хтось із них так садонув його ножем у спину, що вояка мусили відправити в тил на лікування.

Тепер, коли повернеться до свого батальйону, капітан, напевно, припаяє йому гауптвахту, бо в нього вже не було часу захистити честь усього полку, цебто як слід віддячити мадярові за рану, щоб і той трохи почухався.

— Ihre Dokumenten, ваші документи? — чемно звернувся до Швейка комендант військового патруля, фельдфебель, у супроводі чотирьох солдатів з багнетами. — Я пачити фас шидіти, не їхати, шидіти і лише пити, ви, денщицьке вухо!

— Немає в мене документів, голубчику! — відповів Швейк. — Пан обер-лейтенант Лукаш з дев’яносто першого полку забрав їх з собою, а я залишився тут, на вокзалі.

— Was ist das Wort «голупчику»?[64] — звернувся фельдфебель до одного зі своїх солдатів — старого вояка з крайової оборони. Той, мабуть, навмисне робив своєму фельдфебелеві все наперекір, бо, не зморгнувши оком, спокійно відповів:

— Голубчик — das ist wie «Herr Feldwebel». Фельдфебель відновив свою розмову із Швейком:

— Токумент кошний зальдат, пес токумент замкнути auf Bahnhofs-Militarkommando den lausigen Bursch, wie einen tollen Hund[65].

Швейка відвели до військової вокзальної комендатури, де у вартівні сиділи солдати типу того старого вояка з крайової оборони, який так спритно переклав слово «голубчик» на німецьку мову своєму природженому ворогові — фельдфебелеві.

Вартівня була прикрашена літографіями, бо в ті часи військове міністерство розсилало їх по всіх установах, через які тільки проходили солдати, а також по військових школах і казармах.

Перше, що впало у вічі бравому воякові Швейку, була картина, що зображувала, згідно з написом, як командир взводу Франтішек Гаммель і капрали Паульгарт і Бахмаєр з цісарсько-королівського двадцять першого стрілецького полку закликають солдатів битися до останнього. На другій стіні висів малюнок з написом: «Сержант Ян Данко з п’ятого гонведського гусарського полку розвідує розташування ворожих батарей».

Праворуч нижче висів плакат «Рідкісні приклади відваги».

Текст до таких плакатів з вигаданими випадками виняткової хоробрості складали в канцеляріях військового міністерства всілякі німецькі журналісти, призвані в армію. Цими плакатами стара пришелепувата Австрія хотіла надихнути солдатів. Але ті їх ніколи не читали, а коли такі виняткові приклади відваги посилали їм на фронт у вигляді брошурок, вояки пускали їх на цигарки З люлькового тютюну або використовували ще доцільніше, згідно з художньою вартістю і самим духом цих дорогоцінних прикладів геройства.

Поки фельдфебель ходив шукати якогось офіцера, Швейк тим часом прочитав на плакаті:

ЇЗДОВИЙ ЙОЗЕФ БОНГ

Солдати санітарної частини транспортували тяжкопоранених до возів, замаскованих у байраку. Навантажені підводи рушали на перев’язочний пункт. Росіяни, вистеживши санітарні обози, почали їх обстрілювати гранатами. Кінь їздового Иозефа Бонга з 3-го цісарсько-королівського обозного ескадрону впав, убитий осколком гранати. Бонг забідкався: «Бідний мій сивий. Уже тобі амінь!» Раптом його самого поцілив осколок. Незважаючи на це, Йозеф Бонг випряг коня і відтяг воза в безпечніше місце. Потім повернувся за упряжжю вбитого коня. Росіяни не припиняли стрілянини. «Стріляйте, стріляйте, прокляті гаспиди. Я однаково не залишу вам тут упряжі», — бурчав він собі під ніс і спокійно знімав з коня збрую. Врешті скінчив і поволікся з нею до возів. Санітари почали лаяти Бонга, чому він так забарився. «Я не хотів лишати там упряжі, вона ж майже нова. Вона й нам пригодиться, гадаю собі. У нас таких речей не надто багато», — виправдовувався відважний солдат, від’їжджаючи на перев’язочний пункт, і лише там сказав, що його поранено. Трохи згодом ротмістр прикрасив його груди срібною медаллю «За відвагу».

Швейк прочитав усе до кінця і, користуючися з того, що фельдфебель не повертався, заговорив до вояків з крайової оборони, які були у вартівні:

— Що не кажи, а це чудовий приклад відваги. Якщо ми всі так робитимемо, то в нашій армії буде сама нова упряж для коней; але якось, коли я був у Празі, мені довелося читати в «Празькій офіційній газеті» про ще кращий випадок, що трапився з одним добровольцем доктором Иозефом Войною. Він служив у Галичині в сьомому єгерському полку. Коли справа дійшла до багнетного бою, куля йому влучила просто в голову. Понесли Войну на перев’язочний пункт, а він як загорлає: «Не дозволю, — каже, — себе перев’язувати через таку подряпину». І знову поліз із своїм підрозділом в атаку, але в цю мить йому відірвало гранатою ногу по кісточку. Войну знову хотіли віднести, але він повз на передову лінію, спираючись на ціпок і відбиваючись ним від ворогів, аж ось пролетіла нова граната і відірвала йому саме ту руку, в якій він тримав ціпок. Тоді Война бере Ціпок другою рукою і репетує, що він їм цього не подарує, і бозна-чим би все це скінчилось, коли б за хвилину його зовсім не вбило шрапнеллю. Може, якби його врешті не спровадило на той світ, він також одержав би срібну медаль «За відвагу». Коли йому відірвало голову, вона ще якийсь час котилася й кричала: «Пам’ятай свою присягу, поспішай до бою, навіть як смерть витає над тобою».

— І чого тільки в тих газетах не набрешуть, — промовив один із солдатів. — Коли б той вигадник потрапив До цього пекла, за годину б з глузду зсунувся.

Вояк з крайової оборони плюнув:

— У нас у Чаславі був один редактор з Відня, німець. Служив унтером. По-чеському не хотів з нами ані слова говорити, та коли потрапив у маршову роту, де були самі чехи, зараз же заговорив по-чеському. У дверях з’явилась сердита пика фельдфебеля:

— Wenn man soll drei Minuten weg, da hort man nichts anderes, als[66]: «Цеський, цехи».

Ідучи геть, напевно, до буфету, фельдфебель сказав капралові з крайової оборони відвести цього