Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"

О дев'ятій ранку Ольга Вронська ввійшла до кабінету Константинова, всміхнулася йому, ні тіні здивування не було на її обличчі, зовсім спокійна.

— Здрастуйте, мені сказали, щоб я приїхала до четвертого під'їзду…

— Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Встигли поснідати?

— А я сьогодні взагалі не буду їсти — тільки холодна вода.

— Влаштовуєте розвантажувальні дні?

— Втретє в житті.

— З лікарем радилися? Це, кажуть, не всім можна.

— Мій друг чудово знає йогу, він певен, що голодний день конче потрібний, — Ольга глянула на годинник.

— Уже захотілося попоїсти? — спитав Константинов. — Ждете вечора?

— Ні, я повинна подзвонити на роботу.

— Як ви думаєте, чому вас запросили до мене?

— Мабуть, у зв'язку з виїздом за кордон…

— Ви збираєтесь за кордон?

— Так. Із Серьожею… З моїм майбутнім чоловіком, — пояснила вона.

— Зрозуміло. Ні, я запросив не в зв'язку з цим, а втім… Я хочу вас спитати: як би ви поставились до людини, яку ми підозрюємо в шпигунстві?

— Так, як і ви, — легко відповіла Ольга. — Шпигун — це бридко.

— Чому? — поцікавився Константинов. — Все-таки теж робота… Є теслярі, є льотчики, є шпигуни…

Ольга засміялася:

— Нічого собі робота!

— Високо оплачується. Тепер шпигуну за «шкідливість» добре платять.

— Я пригадую, мама читала вірші в дитинстві: «Найманець вражих банд, кордон наш переходив шпигун і диверсант». Я після того з бабусею в лісі боялась гуляти, за кожним кущем шпигун і диверсант ввижався.

— Ви любите бабусю?

— Дуже люблю.

— Більше, ніж маму?

— Так не можна запитувати…

— Чому?

— Тому що доведеться кривдити своєю відповіддю або фальшивити, а я не хочу ні того, ні того.

— Ясно. Олю, пробачте за моє відверте запитання: ви Сергія Дмитровича кохаєте?

— Дуже-дуже.

— Не просто, а «дуже-дуже»?

— Так.

— Ваша робота подобається вам?

— Ні.

— Чому?

— Нудно. Я знаю, що можу дати більше, а нікому начебто цього й не треба.

— Ви пропонували?

— Що?

— Дати більше й краще.

— Це незручно… Ніби сама набиваюсь.

— Набиваються — це коли просять. Коли пропонують — вовсім інше… Кого з письменників ви любите?

— Ну… Багатьох… Горького… Маяковського, звичайно…

— А що в Маяковського найбільше подобається?

— Як — що? «Вірші про радянський паспорт».

— А в Горького?

— Пісня про Буревісника.

Константинов, ледь усміхнувшись, зітхнув.

— Сергій Дмитрович до медичної літератури ще не прищепив вам смаку?

— Він мені розповідав про йогів. Дуже цікаво.

— Про голодний день — це він?

— Звичайно.

— Ну я розумію, йому треба, а вам з вашим тонким станом навіщо? Рано ще.

— Серьожа вважає, що з юних літ треба готуватися до старості. Розпустиш себе зараз, а потім нелегко ввійти в форму.

— Взагалі це правильно. Ще одне запитання: за що ви покохали Сергія Дмитровича?

— Він дуже розумний. Сильний. Наше покоління тягнеться до сорокарічних мужчин, мої ровесники якісь дебіли, мамині синочки. А чому ви питаєте про це?

— Ви ж самі здогадалися, чому я вас викликав. Давно з ним знайомі?

— Ні. Хоча зараз здається, що вічність, я й на роботі безперестанку у вікно дивлюсь, щоб не заважали уявляти його обличчя, бо товариші по службі маячать перед очима й маячать…

— Коли ви з ним зустрілися?

— Зовсім випадково. Ми з подругою умовилися разом відпочивати, а вона не прилетіла. Він запросив мене провести з ним день, ми так гарно снідали, я й не знала, що сніданок може бути таким цікавим, як вечеря: урочистий, значущий…

— Ви його за сніданком і покохали?

— Вам цього не зрозуміти, хоча я знаю, чому ви так питаєте… Ну і потім море, сонце…

— Море й сонце — це одне діло, кохання — інше.

— Можливо…

— А чому однолітки здаються вам дебілами?

— Не знаю… Це важко пояснити. Вони якісь ледачі, навіть квітів ніколи не подарують, не вміють цікаво говорити, освідчуються якось несміливо, а по очах зразу видно, чого хочуть.

— Невже ледачі?

— О, ще й які! Спитайте, хто з них уміє собі штани випрасувати чи сорочку випрати, спитайте! Скажуть: «А мати навіщо?»

— Мабуть, вам просто не поталанило, Олю.

— Нічого подібного, я намагалася знайти гарного хлопця…

— Дивлячись де шукати. Гаразд, часу в мене мало: ви не погодилися б допомогти нам у нашому ділі?

— Звичайно.

— Ви не хочете спитати, «в якому саме»?

— А я вам вірю, для поганого ви ж мене не запросите.

— Ми хочемо, щоб ви допомогли нам викрити шпигуна.

— Я згодна.

— Подумали?

— І думати нічого, це мій обов'язок. Що треба робити?

— Пригадайте всі ті місця, куди їздили з Сергієм Дмитровичем, де зупинялись, куди ходили гуляти…

— То ви його спитайте, він же краще за мене все знає…

— Неодмінно. Але спочатку ви постарайтесь усе пригадати, гаразд?

— Значить, так… Ми їздили на Ленінські гори, там ми зупинялись і гуляли з Серьожею… Потім у Парк Перемоги.

— Години зо дві, не більше, еге ж?

— Ні, тільки півгодини.

— Він скаржився, що в нього машина стала коверзувати, щось із проводкою сталося, так?

— Так, іноді. Але він вийде, посіпає проводи, і все налагодить.

— Це часто буває. Я теж з проводкою мучусь. Послухайте, Олю, а якщо ми зараз з вами сядемо в машину і ви мені покажете ті місця, де ви гуляєте, згода?

— Я не зовсім розумію вас. Чому про це не спитати Серьожу?

— Після того як ми з вами побуваємо на всіх цих місцях, Олю, вас відвезуть на аеродром, і разом з нашим товаришем ви полетите в Адлер. Поживете в Піцунді: відпочивайте, грійтесь на сонці, купайтесь…

— Ой, як цікаво! Але я повинна подзвонити Серьожі й мамі, попередити їх. А як же з роботою?

— З роботою ми вже все владнали, вам туди й дзвонити не треба. Що ви скажете мамі?

— А їй все одно що сказати — аби попередити, — Ольга зітхнула. — Необхідна проформа — та й годі.

Константинов підсунув їй міський телефон:

— Дзвоніть.

Ольга набрала номер; Константинов відзначив, що спочатку вона подзвонила на роботу до Дубова.

— Можна Сергія Дмитровича? Його знайома. Ольга Вронська. Як полетів? — Вона розгублено подивилась на Константинова. — Куди? А коли повернеться? Спасибі… Вона здивовано сказала Константинову:

— Він спішно вилетів у відрядження… Мабуть, дзвонив мені, а я ж у вас. Як погано, він ще щось подумає. — Вона швидко набрала домашній номер. — Ма, Серьожа не дзвонив? Ой, дзвонив, так!? Що він сказав? Ага… А коли обіцяв повернутися?

«Молодець Гмиря, — подумав Константинов, — навіть цю страховку передбачив, молодець».