Читати книгу - "Мертвим не болить"

бачити. Я тільки чую, як офіцер, виразно вимовляючи кожне слово, лається і щось наказує. Солдати, брязкаючи пряжками, піднімають із землі, очевидно, ті скриньки, що стояли поблизу. Рипаючи чобітьми по снігу, до мене хтось підходить. Докладаючи великих зусиль, я знов заплющую очі. Поруч стоїть Енгель. Тепер він знов у своєму мундирчику з обвислими порожніми кишенями. В його очах терпелива покірність і страх. За ним хтось штурхає в шию Сахна. Капітан, мабуть, не розуміє, що від нього хочуть. Тоді рудий дає йому чоботом під зад, і Сахно опиняється біля Енгеля. Удвох з німцем вони піднімають мене під пахви. У моїх очах знову темніє, я з останньої сили тримаюся, щоб не втратити свідомість. І щоб не застогнати. Усе інше вже не має для мене значення.

34

Мабуть, уже з годину я кружляю біля привокзальної площі й не можу заспокоїтись.

Над містом глибока ніч. На великій площі незвично тихо. Рівно й спокійно горять угорі кулі ліхтарів. Лавочки на бульварі вільні. На тролейбусній зупинці нікого немає. Порожньо й на стоянці таксі. Десь у підсвідомості моїй таке відчуття, ніби в світі щось сталося і люди позникали. Здається, я знаю, що сталося, тільки не можу згадати... Узагалі від пережитого сьогодні, від перевтоми я став наче контужений. Тупо ниє моя гомілка у ременях протеза. Я ходжу від ліхтаря до ліхтаря. Під кожним спиняюся і з освітленого кружка вглядаюсь у присмерк між деревами. Здається, там хтось ворушиться. Я знаю — це привиди, нікого там немає, як нікого немає на хіднику, за вітринами зачинених магазинів, у кіоску Союздруку на розі, на тролейбусній зупинці. Люди відсутні, а речі, які вони залишили на ніч, продовжують своє життя, розпочате вранці. Вони на диво слухняні й дисципліновані, ці людські речі. Покірно, згідно із встановленим для них порядком, чекають вони своїх господарів. Їхня спокійна відданість непохитна.

Особливо цікаві вночі вітрини книжкових магазинів. Цілі роти різноманітних видань. Повне, цілковите довір'я, щирість. Згода і мир. Колись я дуже любив розглядати їх саме вночі. Книги вночі — як розумні люди в житті. Кожна зосереджена. З усіх чотирьох скляних стінок кіоска вони дивляться на мене з притишеною глибокодумністю мудреців. У кожній концентрація розуму, емоцій, досвід епох. І в жодній з них немає того, що болить мені. Вони глухі до мого болю, бо кожна з них сповнена своїм. Вони тільки свідчать про те, що відболіло й померло в емоційній пам'яті людства. Але хіба тим самим вони не дають нам нагальний, якого не можна відкласти, життєво необхідний, дуже потрібний, настійний, пекучий урок? Через товщу століть, через голови поколінь їхня людська мудрість перекидає свій місток у майбутнє. Вони свідчать кожна про свій досвід і застерігають від безлічі помилок у споконвічній боротьбі зі злом.

— Котра година, не скажете?

Я до огиди перелякано здригаюсь і не відразу розумію, що це вартівниця. Загортаючись щільно в брезентовий плащ, тітка підозріло дивиться на мене. Чогось чекає. Ах, час! Я поглядаю на годинник — пів на четверту.

Тітка не відходить, а притискується спиною до залізного прута біля скла і позіхає. Я помалу йду далі. У грудях, повільно стихаючи, все ще бахкає серце.

Треба заспокоїтись. Уже час заспокоїтись. Нічого, по суті, не сталося. Гнався за одним негідником, натрапив на іншого. Ну, то що ж! Хіба їх лише двоє на світі? Скільки їх зустрічалося раніше, та, видно, ще зустрінеться в майбутньому. Протокол? Дурниці, що таке протокол. Щоб налякати, не більше. Що вони з мене візьмуть? Може, не посадять.

Що б там не було, я ні про що не шкодую, ні в чім не каюся. Правда, я не переміг. Він пішов не зламаний і навіть не обеззброєний. Упертої впевненості в своїй правоті йому, видно, стане на ціле життя. Цей не з тих, хто хворіє від опіків сумління. Якщо й було в нього якесь сумління, то з роками від нього мало що й лишилося. Усі життєві здібності цієї людини розвивалися лише в напрямку пристосуванства. Вольовий початок заглушив усі інші. Життєвим принципом для нього стала сила. У кого сила, тому правда не потрібна. Цей коник непогано вивозив його з життя. І поковзнувся він хіба що в п'ятдесяті роки. Але й тепер такі не втрачають підленької надії на поворот у минуле. Бач ти, розійшовся в гніві! Уже з-за дверей кричав міліціонерам: «Розпустили народ! Демократію розвели! Досвідчених працівників ганьбите. Чекайте! Допече — покличете!»

Узагалі це схоже на жарт. Він ще на щось сподівається. Але разом з тим це змушує задуматись. Бо поки одні будуть тішитися підлою надією, що випливуть наверх, в других буде жити страх. Буде ховатися, таїтися, щоб коли-небудь узяти гору. Занадто глибоко живе в свідомості багатьох ганебна, принизлива рабська мораль: коли б чого не вийшло. І коли станеться, що десь сльозами вмиється правда, хіба дехто не зміркує: а чи не ліпше пересидіти, перемовчати, перечекати за рогом, відвернутися. А вони пильнуватимуть сприятливий для себе момент.

Я забираюся в найтемніший куток на площі. У густому затінку під деревами на лаві притаїлася якась пара. Змовкли, насторожилися, чекають. Ні, я туди не піду. Їм потрібна самотність. Мені також. Тут царство спокою і тиші. Тут ніч. А напроти, по той бік площі, усіма вікнами світиться великий будинок вокзалу. Мабуть, там ніколи не буває ночі. Там вічно, доки живе місто, битиметься його безсонний залізничний пульс. Мільйон людей. Століття. Епохи. Вулкани людських емоцій — під його стінами.

Духмяно пахне листя тополь. У завулку на недалекій будівлі блискає іскрами електрозварювання. Синьо-зелені спалахи світла тремтливо грають у небі. Звідкись на площу вискакує машина «швидкої допомоги» і, перетинаючи її асфальтовий простір, зникає на бульварі. Тихі, стримані ознаки людського життя сповнюють ніч, лише треба вміти їх помітити, побачити.

Однак починає падати дрібненький дощик, з часом він густішає. Від асфальту запахло сирістю й пилом. На дашку кіоска дощові краплі наче щось одноманітно лепечуть, сокочуть. Мабуть, треба йти в будинок вокзалу. І я помалу бреду собі краєм площі уздовж скверу. За залізною огорожею суцільне царство ночі, і в ньому з тихим шерхотом сіється з неба мряка. Зблизька чути ще й шерхіт газетних аркушів — закохані ховаються від дощу. Уперті в своїм прагненні — бути в коханні сам на сам. Зимою, весною, влітку. У спеку, вночі, у дощ — скрізь пари. І це також одвічно...

На вокзалі оголошують посадку. У вестибюлі й на сходах