Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Климко 📚 - Українською

Читати книгу - "Климко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Климко" автора Григор Михайлович Тютюнник. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64
Перейти на сторінку:
води з криниці, перепочине на лавочці, вибере найлюбішу кварту чи ложок з десяток, яких треба, і, поклавши купкою дрібні гроші, білі або жовті або мішаницю з тих і тих, іде собі далі.

Коли Терешко забачить, що біля криниці вже не ясніють скарби з його рук, виносить ще і ще, а купки монет змітає в долоню, не перемацуючи їх і не придивляючись до кожної несито, як те роблять базарові.

«Людям на добро, а мені на поміч», — сказав якось Терешко бабусі Марфі. Уже сивим як лунь сказав. Сказав раз. Це був, либонь, його заповіт. А заповіт кажеться раз.

Вночі старий Терешко ходив на кручу при самій воді дніпровій дивитися, як місяць прокладає довгий червоний місток через воду, такий густо-червоний, такий твердий у тиху ніч без хвилі, що ступай на нього і йди, і йди аж до краю, до краю життя…

Терешко вже давно пішов тим містком. А на джерело-криницю послалася молода шовкова трава і дише, дише разом з водою, що то піднімається горбочком, то западає, ледь чутно промовляючи до ночі в зорях, до пахощів молодої осоки та глухого деревієвого духу: зима не здужала вивіяти його дотла.

Терешко вже давно пішов і стоїть тепер сухим берестом оно на кручі, де крайнебо з місяцем та зорею. Стоїть сивий — обсипалася кора з береста, то вночі він сивіє проти неба — і тримає в руках білу кварту пам’яті.

Колиска

Туман пах бузковим цвітом. А коли почав розходитись, крізь його тонкий просинюватий серпанок виступили по горі бузкові вали, і яблуні старі, похилені ще замолоду буйними вітрами з Дніпра, і вишневі чагарі з молодого пагіння, а над кручею з червоної глини цвіли терни.

Між бузковими валами, округлими, пишними, стояв солдат у зрошенім туманом плащ-палатці, з опущеним у руці автоматом і дивився на Дніпро, біля якого востаннє в житті потрудився тяжко й до кінця.

Від солдата вниз до води, потканої клаптями останніх туманців, спадала стежка. Нею поволі брався на кручу рибалка, спираючись одною рукою на горіхове вудлище, а другою придержуючи дошку на плечі та мокру торбину з рибою поверх неї.

Вибравшись, привітався статечно, як це роблять у нас давнішні люди: «Здорові були!» — хоч мав десь тридцять з лишком, — обчепурив паличкою чоботи у глині всіх кольорів, що є в райдузі, і сів перепочити лицем до Дніпра.

— Та й піймали щось? — питаюся.

— Дещицю, — одказав рибалка: — Двох лящуків та оцю дошку.

Він усміхнувся і знову став дивитися на Дніпро.

— Далеко ж вам до села з такою ношею?

— Ні. Мо’, з кілометр, а мо’, й того не буде.

— Чого ж солдат не в селі, а тут стоїть?

Рибалка зітхнув.

— І тут село. Тільки хат немає. Як позбивало у війну з круч, то ніхто на старому місці вже й не селився. Видно нас тут з усіх боків. Того і посунулися далі, глибше у вибалок… Я, правда, не дуже пам’ятаю, мати розказувала, як їх сюди позвозили. — Він глянув на солдата. — Цілий день возили підводами де старіші мужики. А надвечір поминали. Вперше після війни. Отуто, де оце ми з вами, люди рядочками одне проти одного сиділи… Голова промову сказав — пам’ятник тоді дерев’яний був, не цей, — роздали всім по пирогу, борщу по мисці, каші… Їдять люди і плачуть над ложками… А ми, дітлашня, теж принишкли, сьорбаємо тільки: чого ті люди плачуть? Було…

Сонце вже зійшло, торкнулося вод, спершу під цим берегом, а згодом під низовим, і Дніпро зарожевів угору і вниз по течії. Весь.

— А там понаносило паводком! — по-хлоп’ячому захоплено вигукнув рибалка. — Усякого добра — купи. Той корч на лисицю схожий, той дубчик на чаплю на одній позі, а один пень з корінням — на бісяку стоголового! І в кожної голови роги, баньки, патли — глянути страшно!..

І засміявся. Потім обдивився дошку, жовту, нову, погладив її долонею:

— Ба як вишмульгало хвилею та на косах об піски — і стругати не треба. Тільки води набралася дуже, важка, сушити треба.

— Навіщо ж вона вам, що силкувалися з нею на отаку кручу?

— А на гойдалку дітям. У мене їх аж четверо і якраз такі, що дай погойдатися. Почепив одну колиску під яблунею — не миряться, те собі пхається першим, те собі. Спробуй утишкай. То зроблю тепер гуртову, на всіх четверо!

Він підвівся, легко виважив дошку разом з торбою на ній, узяв вудку, як ціпок, і, попрощавшись — «на роботу пора вже», — пішов, до вузенького провулка поміж дерезою з майбутньою колискою на плечі.

А солдат у рожевій проти сонця росі дивився на Дніпро і за Дніпро низовий, у піщаних косах та соснових борах, і тихо, лагідно сяяло над ним його крайнебо.

Мені ж іще йти до свого, що он воно, либонь, уже близько між кручами-ворітьми, з місяцем та зорею при землі.

Три зозулі з поклоном

Новела

Любові всевишній присвячується

Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу, — хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни.

На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса, — колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер не сяють. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина… Підходжу ближче, вклоняюся Марфі й кажу через молоденькі сосни:

— Драстуйте, тітко.

Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосни «великі», — у нас їх називають ще: «ті, що твій тато садив».

Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє для поцілунку сині губи.

— Мамо, — питаю після того, як розказано куці студентські новини (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:

— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…

Марфа (тоді її у селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист; мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничці над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла од

1 ... 63 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Климко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Климко"