Читати книгу - "Бікфордів світ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Гей ти, контро шляхова, – сміючись, кричав од багаття хрипкий. – Ти знаєш, що належить за погані слова про балтійців?! Багнет в одне місце! Зрозумів?
Михалич важко зітхнув, хотів було щось сказати, але промовчав.
Один край неба засірів. Піднімався новий весняний день.
Від багаття доносилося чиєсь хропіння.
– Кінчай завантаження! – скомандував Михалич.
Харитонов розігнув спину і відчув, із яким небажанням і незвичним болем випростався хребет.
– Лопату на тендер, біля топки ще дві лежать! – продовжував командувати шляховик.
Мандрівець закинув лопату за невисокий залізний борт тендера.
– Відпочинь трохи, поки сонце не прокинеться, а вранці покотимось. Дарма що рейки іржаві! Назад не повертатися! – завзято мовив Михалич, але в голосі його відчулася давня незжита втома.
Харитонов підійшов до багаття, влігся між двома сплячими матросами, і тріск гілок, які з'їдалися вогнем, здався йому колисковою.
Уві сні він бачив новенький блискучий крейсер, про який так любовно говорили балтійці, й сам він переймався гордістю за цей могутній багато баштовий корабель. Здавалося, що один такий корабель може захистити країну від будь-яких ворогів. Крейсер стояв біля невідомого кам'яного причалу, по сталевому борту на причал спускався трап, а сам Харитонов уже підходив до нього, брався за натягнутий канат поручня, щоб підніматися, ставав на першу сходинку…
– Гей, лапацоне! – увірвався у вуха хрипкий голос. – Життя проспиш!
Чиясь рука трясла його за плече, витягувала зі сну, волокла геть від крейсера, що блищав на сонці.
– Михаличу! – кричав хрипкий. – До чого ж ти людину своїм вугіллям ухекав! Жалості в тобі немає! Гудок давай, а то він не прокинеться ніяк!
Усе ще не в силах розплющити очі, Харитонов почув віддалене чортихання шляховика і протяжний наполегливий гудок, який виник услід за цим.
– О! Вже ворушиться! – мовив хтось поруч.
Харитонов сів і протер очі. Розвиднилося. Поблизу чорною плямою лежало мертве багаття. За ним він побачив сивого чолов'ягу в тільнику, а трохи далі чорною гусеницею тяглося приземкувате тіло бронепоїзда. На нім червоною фарбою були по-дитячому акуратно виведені гасла, що закінчувались обов'язково дрюкоподібними знаками окликів.
– Ну, лапацоне, прокинувся?! – привітно звернувся до нього літній матрос. – Уже вирушаємо. Гей, Михаличу, розкажи бійцеві будову своєї машини, щоб уявлення мав!
Із кабіни чорного паровоза виглянув шляховик. Харитонов підійшов до нього.
– Ну от, – шляховик прокашлявся й почав говорити. – Це ось – наш агітпоїзд! Слухай уважно! Агіт – тому, що на ньому написано агітацію для ворогів. Складається з паровоза з тендером, контрольних платформ спереду і ззаду і однієї бронеплатформи з гарматною баштою – ось вона, бач, яка?!
Харитонов кивнув.
– Контрольні платформи потрібні на випадок міни під рейками, вони мовби охороняють живу силу, яка в надрах бронепоїзда сидить. Утямив?
Харитонов знову кивнув.
– І ще ось що, на бронеплатформу залазити треба знизу, – додав шляховик.
За спиною мандрівця пролунав якийсь шум і матюки. Він озирнувся й побачив, як із землі, крекчучи, підводиться літній матрос.
І тут же щось потягнуло Харитонова назад так, що він сам ледве не впав.
– Що це за мотузок за тобою теліпається?! – обурився матрос. – Так можна і лоб розбити!
– Це бікфордів шнур, – пояснив Харитонов.
Матрос спохмурнів і підійшов упритул до мандрівця.
– Знімай речовий мішок, контро! Підірвати нас захотів?! – заревів він.
– Та ні, – слухняно скидаючи речовий мішок, говорив мандрівець. – Це там далеко динаміт, а тут так, нічого…
– Зараз подивимося на твоє нічого! – примовляв матрос, риючись руками навпомацки у речовому мішку, що лежав на землі.
Харитонов стояв і стежив за обшуком. Шляховик теж підійшов ближче до матроса – чогось чекав.
– Порожньо, – похитав головою матрос, повертаючи речовий мішок хазяїну. – Тоді навіщо тобі цей шнур?
– Ну як? – уголос замислився над відповіддю Харитонов. – Це ж як величезна бомба. Зброя… Якщо побачу, що кругом не те життя, ну не те, про яке мріяли, то підірву все і себе. Нехай тоді щось нове будують…
– А-а… – тямущо мовив повагом, киваючи, літній матрос. – Ясненько, братику! Вибачай за «контру»! Це ти правильно вирішив. А ти, Михаличу, запускай машину!
– А хто в топку вугілля кидати буде? Знову я сам? – незадоволено запитав шляховик.
– Поможемо, Михаличу, поможемо, – пообіцяв матрос.
Усередині бронеплатформи, куди через люк у днищі забрався Харитонов, було тісно й темнувато. Всю підлогу було заставлено снарядними ящиками. У гарматній башті, що наривом бронеплатформи височіла в передній частині, поралися два інші матроси.
– Ну, давай знайомитися, – літній матрос простягнув руку, – Петро. А ті двоє – Федір і Кішкодайло.
– Василь, – сказав Харитонов, потискуючи сильну руку.
Бронепоїзд задрижав і поволі рушив.
Тьмяно-сині очі Петра широко розплющились, і обличчя його виразило повну радість.
– Уперед! – крикнув він, потрясаючи руками.
Інші матроси спустилися на підлогу. Подивилися байдуже на Харитонова і заходилися перекладати снарядні ящики ближче до башти.
Бронепоїзд прискорив рух, і від цього всередині бронеплатформи посилювався шум. Брязкіт і скрегіт заліза різав слух Харитонова, але інші, здавалося, дуже раділи цьому шуму.
– Ну що, братці? – забасив Петро. – Хто перший до топки піде?
Обидва матроси втупилися в Харитонова, ніби він уже щось обіцяв їм.
– Гаразд, – видихнув Петро. – Значить ти, Василю, першим підеш. Можеш поверху, поки тихо… – І Петро відчинив вузький люк у торцевій стінці бронеплатформи.
– Давай через тендер і до Михалича! – сказав він.
Харитонов, залишивши речовий мішок на підлозі, проліз у люк. Перед ним підстрибував, здіймаючи в повітря вугільний пил, широкий тендер із бортами, трохи загнутими всередину. Харитонов плигнув на нього і ледве не впав, бо ноги не знайшли там твердої опори, – вугілля розповзалося під ними, і тому, щоб не звалитися, Василь усівся, схопившись рукою за борт. Шкандибаючи, дістався входу в машинне відділення. Там, відчувши себе вже впевненіше, він пройшов вузьким залізним коридором і опинився в кабіні, де побачив Михалича, що пильно дивився вперед.
– О, знову крайнього знайшли! – пробурчав він. – Гаразд. Бери лопату і закидай вугілля в топку, я пізніше підмогну!
Повернувшись на тендер, Харитонов узяв у руки лопату й подивився на всі боки, на дерева, що проносилися мимо, і галявини. Сонце висіло над головою і шкварило щосили своїми променями по зеленій живучій землі. Наввипередки з бронепоїздом летів якийсь птах, що раз у раз розкривав дзьоб, але співав він чи кричав – розібрати через металевий шум було неможливо. Раптом з одного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бікфордів світ», після закриття браузера.