Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бікфордів світ 📚 - Українською

Читати книгу - "Бікфордів світ"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бікфордів світ" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 84
Перейти на сторінку:
тепла, яке повертав щур, і, не бажаючи брати його, піднялася й опустилася на коліно. Щур, підвівши мордочку, простежив за рукою, що зігріла його, потім перевів погляд на Харитонова і, перевальцем наблизившись до нього, втиснувся між його ногою та землею.

Минув іще якийсь час, проведений у солодкій нерухомості, й мандрівець занервувався. Встав, закинув за плечі речовий мішок і пішов. Після кількох кроків згадав про щура й озирнувся, але звірка не побачив.

День уже добігав кінця, коли у весняну музику природи втрутився сторонній звук, який змусив Харитонова зупинитись і прислухатися. Помилитися він не міг – це був гудок паровоза, протяжний і наполегливий. Він пам'ятав ці гудки з дитинства, з тих довоєнних часів, коли вони з батьком їздили в кузові полуторки на найближчу від Каргополя станцію Няндома, повз яку щодня мчали десятки потягів, що снували між Москвою і Архангельськом. Деякі з них зупинялися на кілька хвилин на цій маленькій станції й перед тим, як знову рушити, гуділи, попереджаючи всіх про відправлення.

І ось тепер, уже через багато років, Харитонов знову почув такий гудок, і серце його прискорено забилося. Незважаючи на сутінки, що опускалися, він заспішив туди, звідки долетів до його вух цей чарівний звук.

Ішов він недовго, хоча за цей час сутінки згущались, і тільки місяць та яскраві зірки своїм далеким світлом робили земну темряву прохідною. Незабаром Харитонов розгледів вогонь багаття, що промайнув за стовбурами дерев, і почув голоси. Уповільнивши крок і прагнучи не шуміти, він наблизився до багаття. Зупинився, виглядаючи з-за широкого стовбура старого дуба.

Полум'я вихоплювало з темряви кілька облич, а трохи далі за вогнищем виднілися розмиті темрявою контури якогось громаддя.

– А я вважаю, що вугілля вистачить! – донісся до Харитонова хрипкий голос.

– Краще ще накопати, – заперечив хрипкому голосу інший, м'якший. – Де ми ще його знайдемо, а тут – просто на поверхні.

– А що, справді? – сказав третій голос. – Тільки півгендера завантажив, а потім що? Вугілля ж не в брикетах, іще невідомо, як горітиме.

Хтось відійшов од вогнища вбік, повернувся й кинув щось у вогонь. Полум'я підскочило, радісно затанцювало, облизуючи темряву.

– Ну от, іще краще брикета горить! – задоволено мовив хрипкий голос. – Добре, давайте ще накидаємо!

Дядьки відійшли від вогнища.

– Ось тута киркою підчепи! – попросив хтось, і зразу ж дзвякнуло металом об камінь.

Харитонов підійшов до багаття. Сів. Прислухався до шуму.

– Михаличу, буксу перевір, чуєш?! – крикнув хтось.

– Учора перевіряв! – відповів невидимий Михалич.

– А зчеплення контрольних платформ і бронеплатформи?

– Усе перевірено, ти б краще лопатою так працював, як язиком мелеш! – пробурчав Михалич.

– Молодець старий! Так їх! – зі сміхом сказав хрипкий.

Внутрішній холод змусив Харитонова посунутися ближче до полум'я. Ось він і знову серед людей, поряд із ними, незнайомими, невидимими в нічній темряві. Скільки вже було цих зустрічей, скільки було слів, сказаних йому або при нім, і нічого вони не змінили в його житті, в його мандруваннях. Тільки зникла назавжди думка про те, що треба віддати комусь кінець бікфордового шнура, який простягнувся на сотні й тисячі кілометрів од невідомої бухти Японського моря за ці Уральські гори, що вже теж залишилися позаду. Ні, тепер Василь не збирався віддавати цей шнур. І не лише тому, що він зв'язував Харитонова з минулим, із динамітом, який залишився в баржі, що сіла на мілину. Шнур залишався сенсом його мандрів, зброєю й одночасно жезлом судді, в силах якого було вирішити: залишити цей світ незайманим чи, чиркнувши сірником, перетворити його на спогад для тих, хто виживе у вогні, що плавить каміння. У вогні, який очистить світ од непотрібних жорстокостей і незрозумілих явищ, створених тьмяним розумом людства. І мало що хотілося залишити незайманим, а те, що він міг би залишити, – не було створене людьми, окрім, мабуть, того чорного дирижабля, що ширяє високо в небі. Так, напевно б він залишив усі ширяючі в небі дирижаблі й усі кораблі, чи то військові, чи то вантажні. И кораблі, й дирижаблі були єдиним справжнім досягненням людства, його гордістю. Навіть коли він просто думав про них – серце його лагіднішало, й важко було думати про людство погано, й забувалося зустрінуте ним у дорозі зло, що народилося на цій землі, але з невідомих Харитонову причин. І ось він уже був готовий іти далі, не підпалюючи шнур, не прирікаючи землю на полум'я, помилувавши людство ще раз, не пробачивши, але пожалівши його.

– Гей, боєць! Ти звідки? – 3 темряви вийшов до вогнища літній чолов'яга в тільнику й чорних матроських брюках.

– Згори, – відповів Харитонов.

– Ясно, що не знизу! – всміхнувся чолов'яга. – 3 могил зазвичай не повертаються! Гей, братці! В нашій команді новобранець!

Харитонов здивувався. Швидко ж він став їхнім бійцем.

– А ви що, воюєте? – запитав він.

– А як же не воювати, коли в Росії живемо?

– Хто такий? – запитав, підходячи до вогнища, власник хрипкого голосу. – Ти ба? Либонь, військовий?!

– Ти запитай, якої армії? – долетів чийсь м'який голос із темряви.

– А дійсно, – сказав літній. – Якої ти армії, боєць?

– Тихоокеанський флот… молодший матрос Харитонов.

– Братці! – радісно закричав хрипкий. – Та він наш, моряк!

– А ми – колишні балтійці! – гордо заявив літній. – Ось розкочегаримо цей агітбронепоїзд, і до Балтики – чух-чух-чух! А там нас крейсер наш чекає, милі серцю братики. Ти бачив крейсери? У вас їх, мабуть, і не було!

– Не було. Я на баржі плавав…

– Лапацон!.. – поблажливо промимрив хрипкий. – Крейсер – це сила! Я б за крейсер життя віддав, та й не тільки своє! Це ж якщо є крейсер, ми непереможні, а якщо не вберегли – то все, кранти! Камінь на шию – і в безодню.

– Гей, шляховику! Сюди давай! – крикнув літній. – Михаличу, мать твою!.. Залиш свій тендер у спокої!

– Та не пішли б ви! Балтійські вилупки! Для вас же горба гну! От як сядете посеред бою без вугілля, тоді пригадаєте, що Михалич говорив!

– Так, крейсер на морі – все одно що цар! – мрійливо мовив повагом літній.

З темряви вийшов Михалич, лаючи балтійців. Обличчя у вугільній сажі, в руках – совкова лопата.

– Слухай, хоч ти будь людиною! – звернувся він до Харитонова. – Підсоби!

Мандрівець із радістю пішов слідом за шляховиком у темряву. Отримав там у руки лопату, й заходилися вони вдвох відскрібати з вугільного пласта, що виповз на поверхню, вугілля й закидати його на низький тендер.

– Хоч один знайшовся тямущий, – зітхав Михалич. – Я ж не про себе дбаю. Мені-то що, вб'ють – оплакувати нікому.

1 ... 60 61 62 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бікфордів світ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бікфордів світ"