Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Ти тут не винувата, – сказав він. – Тут, здається, ніхто не винуватий…

– Дала тобі тих ягід… – В її голосі прочулися сльози. – Хочу зголосити про це на уряді.

– Тоді всі знатимуть, що ти таємно зустрічалася зі мною, жонатим чоловіком, – сказав він зовсім тихо. – Сама знаєш, чим це скінчиться…

– Чи треба конче думати, чим це кінчиться?

– Тебе, хазяйську дочку, виб'ють на ратушу різками, а я повинен буду повернутися до жінки, також закуштувавши київ…

– Я це знаю, – прошепотіла вона. – Твоя жінка тобі смерті зичить.

– А то ж чому?

– Тоді зможе з Кошанським шлюб узяти.

– Звідки знаєш?

– Мати казали. Так радіє, що це з тобою приключилося. Я оце довго думала… Знаю тебе: і під киями мене не викажеш. Тому сама зголошусь і врятую тебе.

– Собі ганьбу на голову взявши, – сказав він, – а мене не вирятувавши…

– Що ж нам робити, Петре? – зойкнула вона. – Адже видить бог: не злодій ти, не злодій!

– Звісно, що не злодій, – тихо сказав Петро. – А робитимеш те, що тобі скажу…

В його змертвілий голос вкралися теплі нотки, очі ж начебто позбулися нерухомої закляклості і вперше блиснули ясно й жваво.

– Вони не посміють мене вбити, – сказав він. – Розграблять моє добро, а на більше їх не стане. Вирок виречуть, але я їх, Горпино, добре знаю: малодушні вони й боягузливі…

– Що ж вони тобі зроблять?

– А нічого. Виб'ють киями і проженуть із міста.

– Ой! – затулила рота Горпина.

– Не страшись, – сказав він тепло. – Знаю: так воно буде. Я їх оскаржити не зможу, бо завжди одного винуватять, а не громаду. Коли затаврують мене – гірше, а ні – вільним чоловіком учинюся…

– А коли тебе все-таки повісять?

– Не стане в них на це духу, – сказав Петро. – Кожен, добром моїм поживившись, не схоче брати ще я цього гріха собі на голову.

– І все-таки боюся я, Петре, – сказала Горпина. – Дуже боюся!

– Я вже все розміркував, – спокійно озвався Петро. – Світ широкий, і є в ньому не одна забіч, де б чесний чоловік зміг би вільно на сонце дивитися. Знайду таке місце й житиму.

– І там на лободі вареники ростимуть? – гірко спитала вона.

– Нічого сміятися! – відказав серйозно. – А може, й ростимуть. Люди надаремно не стануть плескати язиками. А коли він є, той край, напевно, його знайду.

– А я?

– А тоді й за тобою повернуся. Виведу тебе вночі – і втечемо світ за очі. Але треба знати, куди втікать…

– У землю чучванську, – знову гірко пожартувала вона.

– І де та земля чучванська – треба знати, – сказав так само розважно Петро. – Бо що ми знаємо тут, у себе? Десять навколишніх сіл. Я не раз слухав, що розказують про свої мандри дяки.

– А коли вони брешуть, Петре?

– Трохи, може, і брешуть. Але не вірю, щоб усі брехали. Чогось із того, що кажуть, нема, а щось таки є. І я розшукаю той край, де не боятимуся собі на голову даремної звади.

– Боже ж ти мій, боже! – захиталася по той бік віконця Горпина. – За одну лубку ягід таке лихо діється! Хай би вже впало на мене воно, а ти звільнився б!

– Ще раз кажу тобі, Горпино: не звільнився б! – спокійно сказав він. – Знову вернувся б до жінки, але там, де ненависть, немає життя, Горпино! Та й люди цього не дозволять. Там, на дворищі в мене, вони вже зголосили за своє половину мого добра. Тож і тебе вшетечницею назвуть, а крадіж мені все одно припишуть… Йди додому, Горпино, і не бійся. Коли судилося нам зійтись, бог допоможе, а ні – то й ні!

Вона зітхнула так, як зітхає вітер, коли хоче пройтись по землі й перевірити, чи тихо скрізь і чи всі сплять, і відступила від вікна. Спинилася серед двору, а тоді ще раз вернулася.

– Може, ти голодний, Петре, то я принесу!

– Їсти мені жінка носить, – сказав усе тим же сумирно-безбарвним голосом Петро. – Не хочу, щоб тебе хтось біля мене застав.

І знову вона зітхнула, наче вітер, і, хитнувши білим рукавом, швидко й безшумно подалася геть. Тоді почув він, що таки співають від ставу, наслідуючи пташок, жаби, а по містечку валують один до одного собаки. Знову закостенів і заціпенів він біля віконечка, погляд його мертвий зробився, бо знову дивився на червоний, незрушний місяць із сірими тінями людських постатей на собі.

5

Вранці на ратуш сходилися поважні господарі. Купу добра було звалено в дворі, тут-таки стояли прив'язані корова й кінь, і господарі перебирали речі, роздивляючись. Прийшла й Тетяна, і Степан Кошанський сказав так, щоб чули всі:

– Можеш, Тетяно, зголосити всі речі, що належать тобі особисто, суд їх поверне.

Тетяна кивнула і почала відбирати з купи одежі жіночу, а також дещо з речей пожиткових.

З'являлися один по одному й урядові: сотник, городовий отаман, війт, сотенний осавула й бурмистри. Вони поважно розсілися тут-таки, за вкопаним у землю столом, починаючи розправу.

– Що впізнала тут свого, Маріє Тимофіїхо, – спитав сотник Костенецький.

Тимофіїха виступила з юрби і сказала голосно й чітко, щоб писар устиг записати іі слово:

– Крім лубки з приливаними чорницями, яку я забрала вчора, в мене вкрадено скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей, дві носатки простої горілки, ціле сало, олію в горщику – п'ять кварт, казанець новий, ціною чотири золотих.

Петро сидів обіч, сірий, виблідлий і байдужий.

– Чи признаєшся до покражі, яку виповіла Марія Тимофіїха! – спитав його Костенецький.

– Признаюся до покражі лубки з приливаними чорницями, – сказав Петро.

– Будемо, панове, допитувати з пристрастям чи питатимемо далі?

– Питатимемо далі, – сказав Кошанський.

– Хочу зголосити панам урядовим, – виступив наперед Петровий швагро Осип Орищенко, – що я впізнав серед цих речей своє свердло. З ним пропало в мене зі скринькою вісімнадцять кіп грошей і три битих таляри, чарок срібних дві, срібний гудзик і гаплик. Окрім того, срібний перстень, два складених образки, чвертка карунового сукна, кунтуш каруновий гранатовий чоловічий, кандійка, порохівниця, залізний ланцюг, три долота, залізний шворінь, струг і скобель.

– Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів Осип Орищенко?

– Признаю, що струмент: свердло, долото і струг позичав я у нього, – сказав спокійно Петро.

– Позичав на вічне оддання, – скривився Осип. – Прошу панів урядових записати те, що я сказав.

– Вже записано, – сповістив Степан Кошанський.

– Зголошую і я свою кривду, – виступив Тесько Сердюк. – Вкрадено у мене рушницю, мушкет, пістоль, залізне путо, киндяк, на десять копійок