Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Признаєшся ти до покражі в Теська Сердюка? – спитав Костенецький.

Петро, однак, мовчав. Дивився на дорогу, що виднілася звідси: порожній, безлюдний білий сувій, розгорнутий між двома рядами тинів; вряди-годи падав туди вітрець і змотував білі, кручені вихори. Тоді над дорогою ставав сірий серпанок, поступово осідав він, і дорога прозоріла знову. І здалося Петру, що, коли б він устав і спокійно, не кваплячись, пішов розгортати й далі собі перед очі той сувій, ніхто б тут його не хопився – всі були надто зайняті своїм ділом. От і зараз ніхто не зважив, чи признався він до покражі речей, зголошених Сердюком, бо вслід за ним відразу ж виступив Йосип Горський і почав перераховувати й собі те, що в нього пропало й опинилося раптом серед Петрових речей. Петро дивився на грубі вуста Горського, які ворушилися під задимленими широкими вусами, і йому стало жаль цього чоловіка: попри все, очиці його бігали насторожено, і оглядав він пильно товариство, наче боячись, що хтось йому перешкодить законно красти в Петра.

– Спідниця нова штаметова з добрими бесаманами, шнурівка штофова жовтогаряча, шапка оксамитна зелена, добра, три шапки суконних, добрих, дзеркало велике, добре, сорочок полотняних – п'ять, кунтуш синівський, сукна тонкого, коралевий, в якому був капшучок з грішми, і було їх три копи…

– Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів тобі Йосип Горський? – спитав Костенецький.

І знову нічого не відповів Петро, бо й не слухав Йосипового числення, зір його прочинився, і побачив він, що дорога, по якій ішов, уперлася в дивний ліс. Росли в ньому небачені дерева і співали небачені пташки. Вже йшов по тому лісі, відчуваючи чудовий запах; від якого ясніло йому в голові, аж він усміхатися мимоволі починав. Заплющив очі і уздрів себе на широкій галявині, де грала ладна музика – назустріч йому звівся чоловік у білому. Мав іскристі очі, простяг руку і сказав тепло:

– Втомився, чоловіче? Йди у дім свій і спочинь.

– У мене немає дому, – сказав Петро.

– Зайди в це дерево, – сказав чоловік.

Він ступив уперед, а що не хотів ударитися обличчям у кору, простяг руки. І руки його ввійшли в кору, наче була вона водяна. Тоді він увесь увійшов у дерево і спинивсь у синюватому мерехкому тумані, в якому мерехтіли де-не-де вогники. В тому тумані розрізнив він щось, наче сходи, і пішов угору, йшов він по них і йшов, а туман поступово рідшав і прозорів: ось воно те, про що мріяв, подумалося мимохіть йому. Ось де місце, куди приведу я свою кохану і де зможу спокійно оселитися… Він побачив перед собою густий, залитий цвітом сад. Дерева теж не були схожі на ті, які знав, – щось наче лобода.

Озирнувся, бо хотів розпитатись у того, котрий його сюди послав, але побачив обличчя своєї жінки Тетяни і почув її голос: перераховувала те з речей, що вважала за своє. Дивився на неї з зачудуванням і тихою підозрою: хто вона? Чому зв'язала з нею доля і чому блискає супроти нього такими сердитими очима? Йому захотілося в цей мент побачити інше обличчя, яке було б йому любе, що не знало б супроти нього озлоби й заздрості, зневаги і зненависті. Знав, що серед усіх цих людей є тільки одне таке, але зараз він його не побачить. Йому захотілося звестися і сказати: «Люди, що ви робите? Навіщо вам цей вертеп, чи тільки для того, щоб поживитися з моїх недоносків? Де взялось у вас супроти мене таке зло? Ми ж жили з вами мирно, люди, і я тільки трошечки, трохи не улягав у ваш світі Скільки разів я христосувався з тобою, Петре Орищенку? Можливо, я був трохи інакшого тіста, ніж ви, – думав він далі, – але я ніколи нікому не сподіяв ніякого зла!» Переводив погляд з одного обличчя на друге, здається, кожне почуло ті його невимовлені слова, але ніхто не захотів зрозуміти. Ніхто не захотів простосердно глянути йому у вічі, а кожен дивився кудись убік. Так, начебто не було його зовсім, а тільки непотрібна тінь, яку треба відвіяти. І в Петра почав входити раптом той незбагненний, беззмістовний, густий, як кисіль, і морочний жах. Здалося, що таки не врахував чогось і що Горпина таки правду сказала. Всі ці люди однодушне хотіли позбутися його. Можливо, вони таки винесуть одностайний вирок, і за годину чи дві він забовтається на гілці, як гнилий плід. Тоді вони відчують повний спокій, бо цілком від нього звільняться і здобудуть тим право на всі пограбовані в нього недоноски. «Ти, ласуне, – подумав він гірко, – поласував приливаними чорницями, а що здобув?»

– Чи не чуєш, що тобі кажу? – звищив до нього голос сотник Костенецький.

Петро звів на сотника прозорі, сині й невинні очі. Скинув русявим чубом і забрав його з лоба. Але сотник витримав його погляд. Мав свій: важкий, владний і незворушний.

– Я спитав тебе, чи визнаєш вину, чи піддавати тебе пристраснішому допиту?

«Киї, – подумав Петро. – Вони хочуть забити мене чи покалічити?»

– Визнаю свою вину, – сказав тихо, але й поспішно. Обличчя Костенецького розгладилося, а по людях, зібраних тут, пройшов шепіт. Петро кинув на них швидким, вивідчим поглядом: сказав щось догідне. «Тільки б не довести їх до несамовитості, – подумав він і здригнувся від огиди. – Злодій, я злодій! – захотілося йому гукнути. – І то через те, що годі себе виправдати!» Але й цього разу вуста його мовчали, наче заліплені воском, а очі знерухоміли. І був він такий спокійний і ніякий, що люди і справді не могли на нього дивитися.

– Суд видає декрет, – сказав голосно Костенецький. – Декретом нашим і з порадою товариською, при множеству віри гідних осіб, розсудивши тяжкий переступ козака Петра Легенького, до якого він сам признався, за артикулом статуту Литовського, присуджуємо його до смерті через повішання. Чи немає в товариства відводу?

Глуха тиша зависла над присутніми. Всі дивилися мовчки і знерухоміло, наче перейняли цієї закостенілості в оскарженого.

Тоді виступив наперед Тесько Сердюк.

– Прошу панів урядових зважити на чистосердечне признання Петра Легенького і на те, що злу дію вчинив він уперше. За те дарувати його життям і видати присуд доступніший.

Костенецький зирнув на урядових, кожен з них мовчки хитнув головою.

– Зважаючи на прохання поштивого господаря Теська Сердюка, суд змінює свою постанову. Декретом нашим і з порадою товариською, при множеству віри гідних осіб учиняємо: злодія Петра Легенького