Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Вона подивилась на мене таким відсутнім… відстороненим поглядом, що навіть, якщо підсилити ці слова в сотні раз, вони не перекажуть усього, що я побачила в цьому погляді. Це був погляд незрячої. Вона зачерпнула в долоню каламутну радіаційну воду, до якої вже півстоліття не можна торкатися і я побачили крізь цю каламуть лінії на її долонях. І лінію розуму — чітку, без відгалужень та роздвоєнь, що вказувала на здоровий глузд і лінію життя, що добігала до кінця. Тоді я зрозуміла, що треба терміново розпитати її про все, адже можу не встигнути. І вона сказала, що все почнеться з острова Кюсю.

— Жінка, певно, була не в собі від перенесеного потрясіння, — припустив Професор.

— Пане професоре, лінії на її долонях, — перебила я, — стовідсотково підтверджують її адекватність.

— Не наважуюсь сперечатися, але бувають випадки…

— Я захистила дисертацію по хіромантії на тему «Дуалізм лінії розуму», — вигукнула я, очевидно занадто голосно, бо Професор нервово смикнув головою.

— Так, так, я пам’ятаю, Терезо, — закивав він і несподівано запитав, — А як звати дочку цієї жінки?

— М-м… не знаю.

— Це ваш промах, Терезо, — сказав Професор суворо.

— Але ж час на землі і на третьому небі йде неоднаково. Можливо її немає в живих, яке це має…

Професор гмикнув:

— Як знати. Я гадаю, не зайве було б дещо з’ясувати. Адже я сумніваюсь, щоб цю жінку взяли просто з вулиці доглядати за такою, дозвольте сказати, реліквією як цариця. Це одиничний випадок в історії людства. Унікальний випадок. Напевно вона мала якісь специфічні обдарування, хоча сама могла цього і не знати. І цілком очевидно, що її крихітна донечка успадкувала їх від матері. Дивно, що кандидату наук з хіромантії не спало подібне на думку.

— Й-йа… Пане Професоре, — я запнулась, — Справді, як я…

— Нічого, нічого, вам не стільки років як мені, ви не академік… — поблажливо мовив Професор. — Але дещо з’ясувати потрібно обов’язково. Згодом я сам покопирсаюсь в міжнародній павутині. А зараз я б волів дослухати історію до кінця, щоб зробити певні висновки і узагальнення.

Професор клацнув пальцями, і на звук прилетіла чорна сова. Вона тримала в дзьобі ручку «Паркер», а в лапах клапоть паперу в клітинку.

— Лужана, — докірливо мовив Професор, — знову поцупила аркуш паперу з онукового зошита? А де ж наш?

— Закінчився, пане Професоре, — прокаркала ворона із знайомим акцентом, — я проводила на ньому розрахунки.

— Лужана париться над доведенням теорії про те, що час стоїть на місці.

Я з повагою кивнула.

— Ви слов’янка, так? — запитала я Лужану.

— Я прибалтійська пташка, — відповіла вона гордо.

— О, це недалеко від моєї батьківщини — України.

— Я там бувала в дитинстві, в горах — задумливо сказала Лужана, — дуже гарна місцина, — і вилетіла з кімнати.

— Тож, пані, я слухаю вашу розповідь, — мовив Професор.

Отож, все почалося… В четвер, по полудні. Можливо трохи раніше, ніж ми очікували, і значно повільніше, ніж уявляли. Адже кожне покоління очікує кінця світу і водночас сподівається, що він випаде на долю наступного. Я приїхала на Кюсю зі своїм другом Одіоном.

Ендрю, наш гід в оксамитових шортах, посміхнувся і помахав нам рукою.

— Ласкаво просимо на наш острів, один з наймиловидніших островів світу, — мовив гід, — мільйони мешканців усієї галактики злітаються сюди провести відпустку. Чудові береги, самий чистий океан, згідно з легендою його заснував…

— Скажіть, — перебив його Одіон, — Коли востаннє на острові був землетрус?

Ендрю завмер і здивовано глянув на нас.

— Наш острів безпечне місце. Тут не буває землетрусів. Я замовив для вас чудові апартаменти з вікнами на океан…

— І все ж таки, коли був землетрус? — знову перебив його Одіон, — Ми знаємо, що про це забороняється розповідати туристам, але — Одіон дістав з кишені товсту пачку банкнот. — Ми історики і нам цікаво знати, обіцяємо, що ваші дані залишаться виключно між нами. Це ніяк не зашкодить рекреаційним ресурсам вашого острова.

Ендрю розвів руками вже після того, як сховав у кишеню протягнуті йому гроші.

— Бачите, Кюсю має таке географічне розташування, що землетруси для нього не рідкість. Нас частенько потрясує, переважно взимку, тому в цей період ми не запрошуємо туристів. Але ми вже звикли. Останній, сьомий, дозвольте, згадаю, в лютому. Так в лютому. 7 балів за шкалою Ріхтера. Дуже потужний землетрус.

— Вражаюче, — видихнув Одіон. Як…Як вам вдається приховувати ці факти?

Ендрю стенув плечима.

— Кюсю далеко від решти островів архіпелагу. Не можна розгледіти навіть в потужний бінокль, що на ньому відбувається. А в нас всенаціональна домовленість: нікому нічого не розповідати. Адже рекреація добряче поповнює бюджет. Якщо хтось довідається, що в нас землетрус звичне явище — це неабияк налякає туристів.

— Але як вам вдається так швидко відбудовувати зруйноване?

— Усі відбудовуємо незалежно від віку і професії.

— Але ж це шалені витрати…

— Так нам живеться нелегко, — кивнув Ендрю.

— Виходить уряд Японії нічого не знає про те, що відбувається на вашому острові?

— Виходить що так, — відповів Ендрю.

— Дивина та й годі. Чекайте. А якщо… — я завмерла від здогадки, — починається не взимку, а в розпал туристичного сезону і туристи застають цей процес.

— Так не буває! — злісно відповів Ендрю, — Я більше вам нічого не скажу. Ми домовлялися про одне запитання! Ви зараз підете в готель чи на пляж?

— Ми б хотіли оглянути острів, якщо можна, — я намагалась говорити якомога лагідніше і навіть покліпала віями, аби уподібнитись безтурботній допитливій туристці.

— Як хочете. Якщо вам чогось заманеться — ось мій телефон. — він протягнув візитку, — і ще одне. Дружня порада — не чіпляйтесь ні до кого з вашими запитаннями. Все одно більше, ніж я,