Читати книгу - "Корсунь козацький"

У середині — другій половині XVIII ст. в усій Україні посилився економічний гніт українського населення. На Корсунщині, як і на більшій частині Правобережжя, продовжували існувати шляхетські маєтки з кріпосницькими порядками. До економічних утисків додався національно-релігійний гніт. Панівні кола інтенсивно насаджують унію на Правобережжі, не зупиняються перед репресіями і поплюженням релігійних почуттів віруючих. Типову картину подає лист російського представника у Речі Посполитій Голембйовського, адресований примасу, тобто першому єпископу, Польщі. Тут говориться: «Для зневаги православних церков на конях до церков в'їжджають, до образів у вівтарі стріляють, образи деруть, ламають хрести, священиків і людей у церквах на смерть вбивають, монахів і монахинь з монастирів виганяють, поздиравши з монахинь усю одіж, голими пускають, усе майно забирають, церкви нищать, вікна вибивають, крокви скидають, кажуть, що будуть церкви палити, образи, де намальований Христос на хресті, ногами топчуть, волочать їх вулицями, ножами ріжуть і колють та приказують, сміючись: „Чому ж ти не мстишся за свою кривду, схизматицький Боже?“»[320].

Певні надії на зміни з'явилися 1764 р. з обранням польським королем Станіслава-Августа Понятовського, але вони швидко розвіялися. До цього короля звернувся зі скаргою на утиски від уніатів ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський — визначний борець за православну віру. У відповідь уніатський митрополит Володимир Володкович 1766 р. скерував свого урядовця з озброєним загоном, який карав посполитих і священиків, що відмовилися від уніатства. Про це повідомлялося у скарзі канівського міщанина Сидора Івановича, поданій ним у 1768 р. від імені громадян Київського і Брацлавського воєводств: «[Піддані] мешкаючи як в маєтках його милості короля.., так і в... Корсунському... та інших староствах.., боячись їх милостей громадян, що мешкають у згаданих староствах.., не зважаючи на видані проти гнобителів публічні постанови і на те, що багато світських і духовних осіб у староствах... з числа їх милостей громадян через збереження греко-уніатської релігії перенесли в різний час побої, ув'язнення, захоплення маєтків, смертельні муки з боку греко-уніатського духовенства, різних жовнірів та інших властей, що перебували в українських краях. У 1766 р. це громадяни особливо відчули. Одних обдерли, пограбували, знищили дощенту, внаслідок безжалісних побоїв різними знаряддями замордували, інших, невинних, покарали смертно, ще інших нестерпно кривдили і утискали»[321]. Все це викликало гостре невдоволення українського населення.

З початку 60-х рр. XVIII ст. гайдамацький рух знову поступово зростає, знову загони гайдамаків поблизу Корсуня палять і розорюють шляхетські будинки. Про поширення гайдамацького руху говорить і указ російської імператриці Катерини II до православних Речі Посполитої: «Селяни не підкорялись своїм панам як владі, розпочали в різних місцях убивства та інші противні богу насилля. Відомо нам, що, піднявши повстання у більшості випадків.., вони грішать проти законної влади»[322]. Про поширення діяльності гайдамаків у краї писав 1766 р. й ігумен Христинопільського монастиря Корнелій Сорочинський: «Народ грецького віросповідання... був ворожий польському народові і тим, що об'єдналися зі святою римською церквою... задумали спосіб оборони на випадок нападу та змушування до унії. З цією метою обрали собі ватажками кількох козаків».

У відповідь на виступи гайдамаків Варшавський сейм 1766 р. ухвалив постанову, яка оголошувала ворогом кожного шляхтича, схильного захищати інтереси православного населення. Але через спротив Росії сейм у лютому 1768 р. зрівняв у правах православних з католиками. Було також прийнято постанову, яка забороняла шляхтичам карати посполитих смертю. Ці сеймові постанови викликали протест частини магнатів і шляхти. 29 лютого 1768 р. у м. Бар на Поділлі вони створили конфедерацію — військове і політичне об'єднання, метою якого було збереження старих прав і привілеїв. Конфедерати вимагали скасувати ці постанови. Барська конфедерація звернулася до шляхти всіх воєводств із закликом об'єднатися й почати розправу над православними. Вона вимагала: скинути короля, ліквідувати православні приходи, запровадити унію для всього населення Правобережної України. Дії конфедератів супроводжувалися тяжкими репресіями над українським населенням. За відмову прийняти уніатство посполитих і міщан жорстоко карали, а то й убивали. Ці дії і стали безпосередньою причиною вибуху народного повстання, відомого в історії під назвою «Коліївщина». Назва повстання походить від слова «колоти».

Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр розташувався козацький загін на чолі з запорозьким козаком Максимом Залізняком. До цього загону швидко почали приєднуватися селяни, міщани, «польські», тобто правобережні, й запорозькі козаки. У Холодному Яру повстанці почали збирати «охочих людей в козаки для захищення від поляків благочестя і недопущення до умертвлення, що не хочуть прийняти унію християнського народу» й готових боротися проти конфедератів і євреїв. На козацькій раді М. Залізняк був обраний полковником гайдамацького війська. 18 травня 1768 р. повстанці виступили на «волость».

Загони Залізняка рушили через Смілу й Черкаси на Корсунь, а далі — на Богуслав, Канів, Мошни і Лисянку. Як зазначалося в протоколі допиту запорозького козака Дем'яна Чернявщенка, гайдамаки «Корсунь.., Стеблів... і навколишні багато сіл розоряли, з деяких з цих міст, де могли знайти гармати і гаковиці, забрали з собою»[323]. Місцеве населення радо приєднувалося до повстанців.

Про діяльність М. Залізняка на Корсунщині ми дізнаємося зі справи про вбивство уніатського священика с. Завадівки Миколи Фалінковського, що була вписана до Коденської судової книги. У ній зазначалося,