Читати книгу - "Зорчина пісня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зорка подивилася на кукурудзу, що залишилась; живіт бут такий повний, що навіть найменше зернятко вже не помістилося б у ньому. Вона зітхнула з жалем і відкинулася на м'яку повсть. Соннота охопила її, вона заплющила очі. Розмова в юрті долинала до неї десь іздалеку, ніби співрозмовники сиділи в іншій кімнаті.
— Ex, Токатай Шакенович, добра душа, — казала котрась із жінок, — ця щука Параска до них примазалась. Вона весь дитбудинок по нитці розтягне, й слідів не знайдеш. Мало Парасці сина голови сільради, вона й дочку норовить за хлібного чоловіка видати, їхнього нового директора. Лапиську вона загребущу на дитячий харч наклала... Спробуй знайди на них управу, ще й сам у винуватцях ходитимеш!
— Вай, жінко, листа писатиму великому начальнику в місто, великий начальник у місті побачить, де кінь, а де вершник!
— Зорко, дівчинко, пий чай,— зовсім близько над Зоркою пролунав голос дідуся Токатая.
Зорка розплющила очі. Старий простягав до неї піалу із запашним зеленим чаєм. Біля вогнища, там, де стояла таця з кукурудзою, була розстелена біла скатертина, а на ній здіймалася купа ламаних коржів і в'язка сушеної дині. Побачивши диню, Зорка спалахнула, заперечливо похитала головою і відвернулася.
Розділ 29. Стіна— Ми ковалі, червона молодь, ключі ми долі куємо! — хвацько виспівував на все селище Петрусь Заєць.
Сашко сміючись поглядав на друга. Ось так завжди, схопить Петрусь «задовільно» і ледь плентається із школи, буцімто його хлібної пайки позбавили. А якщо раптом «добре» чи, що буває дуже нечасто, «відмінно» — повертається зі школи додому героєм.
— Здіймайся вище, важкий наш молот, в крицеві груди ми б'ємо, б'ємо, б'ємо! — Петрусь прокричав останні слова, вдарив себе кулаком у груди, прислухався.
— Б'єш у крицеві груди? — глузливо поспитав Сашко.
— Б'ю! Чув зведення? Наші нівечать фріців, як бог черепаху! Так і війна скінчиться... Сашко, тікаймо? Хіба ми гірші за цього Ташена? Війна, а ми, два здоровані, ходимо до школи, як малята...
— Я про це весь час думаю,— сумно сказав Сашко,— якби не слово Колі-Вані...
Петрусь зітхнув.
— Ото була людина!
Сашко зупинився, сунув руки в кишені, затиснувши під пахвою книжки.
— Слухай, Зайцю,— обурився він,— Коля-Ваня є і буде, втямив? — останнє слово Сашко майже вигукнув.— Верзеш сам не знаєш що...
Петрусь винувато заморгав білястими віями.
— Ти що, Сашко?! Та для мене кращої за Колю-Ваню людини на світі немає! Та я за нього, знаєш... — Петрусь помовчав.— Крага весілля готує... Аби моя воля, влаштував би я йому весілля!
Він підняв камінь і шпурнув його в напівзруйновану цегляну стіну, що стирчала, наче пам'ятник, на руїнах коло шляху. Камінь цокнув об стіну, відколов шматок білого тиньку і впав на купу порослого травою щебеню. З-під уламка цегли вискочила смарагдова метка ящірка й невдоволено витріщила на дітей чорні намистинки.
Сашко задумливо оглянув руїни, невесело посміхнувся. Нахилився, підняв лозинку й полоскотав спинку ящірки. Та злякано порснула в траву.
— Будували, будували люди для себе, а виявляється — для неї...
Петрусь уїдливо засміявся.
— Крага теж будує до весілля... перебудовує Щучину нору. Тільки на заводі йому дулю скрутили. Цегла для воєнних об'єктів потрібна, а йому дулю! Коли що, кричить — війна! Всі повинні... зобов'язані, а сам? Сашко, що ж, отак і буде? Щука харчі краде, а дрібноту від гнилої капусти проносить, повний ізолятор набили, а їм усе, як з гуски вода...
Сашко присів на купу щебеню, понуро втупився в землю, наче хотів відшукати там щось важливе. Петрусь скинув сорочку й вмостився поруч Сашка, підставивши сонцю худу незагорілу спину.
— Ми з Вірванною ходили в райвідділ,— помовчавши, обізвався Сашко,— а начальник каже: «Як доведете? Факти, факти треба...» Ми йому про гречку, а він говорить: «Розібратися треба...»
— Розберуться, жди,— скептично завважив Петрусь.
— Не думаю... Начальник — дядько поважний, тільки задовго розбирається... Гаразд, сьогодні субота, у понеділок ми йому на стіл ще дещо викладемо. Вірванна правильна людина, недаремно її Микола Іванович любить.
— Здорово! — Петрусь пожвавішав.— Ну, начувайся тепер, Краго! Чуєш, Сашко, гайда завтра ранком у степ? Бабатай каже, там мазар[2] є, років двісті стоїть, коли не більше! Цікаво! Відпросимося у Вірванни й подамося, набридло весь час у чотирьох стінах нидіти! А то потім іспити почнуться, а там на все літо в колгоспи поїдемо... гайда!
В провулку показалася Віра Іванівна, оточена дівчатками. Наталка йшла поруч виховательки і, тримаючи її за руку, щось збуджено розповідала. Її світлі, відрослі за зиму кучері золотилися на сонці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорчина пісня», після закриття браузера.