Читати книгу - "Привид безрукого ката"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лавник відсунув від себе тарілку з паруючим борщем. На картині двоє чоловіків у масках сиділи на кам'яних лавах на подушках за шестигранним столом. У суворому приміщенні, освітленому смолоскипами!..
— Не дуже вдало для місця, де люди їдять, — сказав Ярема. Він думав, з чого почати розмову. І думав, який знак підкинула йому доля, змусивши Зоряну придбати саме цю картину?.. І взагалі — на що натякала доля, підкидаючи йому Зоряну?..
Ярема переконав себе, що треба підключитися до мозку коханки, бо дуже багато дивних збігів, пов'язаних з нею, впало на його голову, як грім з ясного неба. Відчував дискомфорт, але що поробиш?.. Треба!.. Життя така штука, — виправдовував себе, — що може ліпитися з будь-якого матеріалу. Можуть добродії підсунути такі штучні думки, що не розбереш, де свої, а де придумані?.. Чужі будеш боронити до останнього і вмреш в муках за них довірливим дурником... Може, він допоможе цій диво-жінці виплутатися з павутиння, у яке її затягнули без її ж дозволу?.. Хоча краще вона була б чистою, як сльоза! Такою, від якої він божеволіє — солоною, сильною, холодною, неприборканою королевою, яку підсолодити, ослабити, розтопити й приборкати може тільки він...
Щоб зосередитись і не привернути до себе підозр жінки, Ярема начебто уважно розглядав картину. Піднявся зі стільця, став позаду Зоряни, просвердлюючи її череп. Для годиться прицмокнув.
— А знаєш, — мовив, як експерт, що клеїть дурника перед наївною публікою, — щось у тій картині є такого... рідного... До болю знайомого... Якщо дозволиш, якщо даси мені хвилинку... я пригадаю...
Хвилинка розтягнулася і розширилася у здоровенну перестиглу і грубезну годину. За цей час Лавник декілька разів упрів зі злості та декілька від безсилля. Він не помічав часу. Він як азартний гравець після кожної поразки робив чергову ставку. Зараз пощастить, зараз пощастить!.. — переконував себе. Врешті здався. Голова Зоряни йому не підкорилася, її мізки, на щастя, залишилися таємницею. А це означало, що раз у її голову не міг увійти він, значить, до неї не зміг увійти ніхто... Це було найбільшою Яреминою втіхою, яка якоюсь мірою згладжувала гіркоту від усвідомлення того, що є все-таки люди, яких він не може підкорити своїй волі. На жаль, сьогодні в існуванні таких людей Лавник переконався вдруге. Щастя, що другою була Зоряна, інакше знову довелося б перти на бойню... Або попити крівці свого водія, наприклад... Ні, людської крові Ярема ще не пив, хоча ідея... божевільна, звичайно...
Зоряна за цю вічну годину навіть не поворухнулася. Ото витримка! Ось ким треба захоплюватися! Ось із кого варто брати приклад! Сила-силенна, а не жінка! Що вона робила б у цьому слабкому змарнілому світі з вічно похмільними чоловіками, якби не він?!. Якби не «справедливість», заради якої світ склепав справжнього сильного чоловіка — Ярему Сильвестровича Лавника!!!
Суддя глипнув на стінний годинник.
— У тебе щось із годинником, — усміхнувся до Зоряни.
— Та ні, — мовила спокійно вона. — Начебто все за київським часом.
Ярема рвучко підняв руку і подивився на свого золотого.
— Ти хочеш сказати... — не договорив.
— Що ти розглядав картину цілу годину, — розвіяла дитячі наївні сумніви спантеличеного Яреми Зоряна. — Тому, якщо звернути увагу на застиглий борщ і на твій годинний застиглий погляд на... картині, дозволю собі спрогнозувати, що на серйозність нашої розмови вплине щось, пов'язане з картиною... І може, я, нарешті, зрозумію, чому ця клята картина не давала стільки часу мені спокійно жити...
Ярема полегшено видихнув. Завдяки передбачливості Зоряни відпала потреба пояснювати їй про важливість для нього нинішньої відвертої розмови. А про те, що вона буде відвертою, він вирішив, щойно... Не можна ціле життя всіх підозрювати. Мусить бути хтось, кому треба довіритись... Кому треба висповідатись і пожалітись навіть такому сильному чоловікові, як він...
Доля змусила Зоряну купити саме цю картину, щоб дати зрозуміти завжди недовірливому Яремі, хто його друг... З ким можна вибороти «справедливість»... Ще б доля підказала, де взяти для Зоряни додаткову душу. Щоб вони могли з нею жити вічно... Про це варто помізкувати... Але згодом... Опісля серйозної розмови...
— Можеш не турбуватися про ввічливість. Я зрозумію, — почала Зоряна. — Є речі в житті, які треба просто знати, бо інакше постійні здогади перетворять тебе у злобливого невротика, якого всі сахатимуться...
Ярема уважно слухав, не полишаючи спроби вникати не лишень у слова диво-жінки, але і в емоції. Зоряна зробила паузу. Їй теж був потрібен час, щоб правильно розпочати наступний абзац... А те, що жінка має що уточнити, було ясно як білий день.
— Я щойно говорила про себе. Адже я зліпила себе сама. Затратила дуже багато зусиль. Пожертвувала рідними. Зрадила у собі матір. А час іде... Я не впевнена, що те, що я маю, вартує того, що я втратила... — Зоряна закінчила. Її погляд був мудрий, проникливий і серйозний. Ніякого розчулення, жалю... Зоряна не піддавалася читанню — вся була зашифрована невідомим творцем, що змайстрував таке диво, щоб чоловіки мучилися, а Ярема тішився... Бо диво належало Лавникові...
Суддя вкотре збентежився. Щось із ним не те... Не клеяться в голові думки, які завжди заздалегідь знаходили одна одну, ставали в чергу, щоб потішити свого повелителя правильним рішенням. Дивні збіги все переплутували. Спочатку Ярема потрапляє у шестигранник, який ховається в підземеллі над Зоряниним рестораном, потім натрапляє на картину, на якій намальований, фактично, він, згодом силоміць вплутує диво-жінку у відверту розмову, вона відповідає взаємністю, а в кінцевому результаті виходить, що він має на увазі свою «вічну» місію, а вона, наївна, хоче раз і назавжди розібратися зі своєю місією земною... Вона хоче жіночого щастя, смішненька!.. Він теж не проти чоловічого, але...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид безрукого ката», після закриття браузера.