Читати книгу - "Привид безрукого ката"

Зоряна хоче серйозно поговорити про їхні стосунки!.. Як тепер їй пояснити, щоб не образити, що стосунки для нього — дуже важливо, але є важливіше?!. Спочатку треба довести до перемоги справу, завдяки їй він є тим, ким є... Ким вона його знає і кохає...

Мить творила вічність. Лавник не був би суддею з іменем і вибраним «місіонером», якби того не заслужив своїм умінням бути переможцем. Навіть у програшній ситуації.

— Дійсно, кохана, — почав він урочисто, — я хочу серйозно поговорити про наші стосунки. Не буду ходити манівцями, тим паче, що обхідні шляхи тебе не приваблюють. Тому... Я хочу з тобою одружитися і мати дітей! — випалив Ярема Сильвестрович і запишався собою.

— Я згодна, — сказала спокійно Зоряна. Інший чоловік би точно образився, бо не було традиційних сплескувань у долоні, здивувань, захоплень, охкань, обнімань, довгих поцілунків із засльозеними очима та уривчастим диханням... Тільки не Ярема! Бо він уловив легкий рум'янець на її обличчі, що вартував океани емоцій, і ніжний спалах її таємничих очей...

— З мене... обручка... — натякнув суддя.

— Сподіваюсь, — усміхнулася диво-жінка. І вистрелила Яремі в лоб: — А тепер, Яремо, питай, що тебе хвилює. Без маскувань. Як своїй нареченій. Я тебе не тільки бачу. І не тільки чую. Я тебе відчуваю... Так що — вперед...

Виходу у Лавника не було. Правильніше, вихід у нього був. Один. Правильний. Запитати. І він, як мудрий чоловік, ним скористався.

— Хто власник комплексу?

— Товариство з обмеженою відповідальністю «Мрія».

— Таких «мрій» в Україні тисяча.

— Згодна.

— Знаєш справжнього власника чи співвласників?

— Ні.

— Твоя посада?

— Директор комплексу.

— Кому ти підзвітна?

— Генеральному директору. Він мене взяв на роботу. Переманив з санаторію, де я була заступником.

— Що він собою являє?

— Нормальний чоловік. Без викрутасів. Мова спілкування з ним — виключно ділова...

«Хіба з тобою можна інакше? Та боїться він твоєї непідкореної краси», — подумав Ярема і прикусив язика. Ледь не вирвалося вголос.

— Приміщення комплексу нове?

— Навпаки, думаю, дуже старе, — без роздумів мовила Зоряна.

— Чому?

— Стіни товстезні. Так зараз не будують.

— Що тут було до того?

— Конюшня.

— А до конюшні?

— Замок якийсь, напевно. Чи монастир?.. Щось старовинне точно... Тут витає дух легкості... Тепер менше. Люди, що залишають тут свої емоції, відігнали його...

— Куди?

Зоряна здивовано звела брови. Таку міміку Ярема спостеріг у ній вперше.

— Хіба я можу знати, Яремо?..

— Підвальні приміщення у комплексі є?

— Немає.

— Тебе це не дивує?

— Дивує. Навіть дуже...

— Збоку є броньовані двері і цікава табличка «входу немає».

— Є.

— Що там?

— Не знаю. Я не маю ключів до цих дверей. Генеральний казав, що приміщення за дверима не наше. Власник залишив його собі.

— І тебе не цікавило, що там?

— Яремо... — погляд Зоряни говорив: ти такий мудрий суддя, стільки вже мене знаєш і таке дурне питаєш. — Звичайно, цікавило. І я знайшла план будівлі.

— І що?

— Там маленька кімнатка.

— Без підвалу.

— Так.

— Що ти про це думаєш?

— Думаю, внизу є те, що тебе цікавить! — переконливо мовила Зоряна. І зразу ж запитала: — Маєш важливу судову справу, пов'язану з цією будівлею?

— Ні, — відповів Ярема. — Бо я знаю, що внизу. Мене цікавить, хто буває внизу.

— Поясни... Якщо можеш, звичайно... — попросила жінка.

— Внизу є те, що намальовано на картині.

Зоряна прикусила нижню губу. Теж уперше таке побачив суддя. Ну точно, як він, коли ще не вмів приборкувати емоції.

— Стає цікаво, — сказала.

— Мені теж. Бо я сьогодні сидів там на подушках у масці, яку на мене натягнули, і розмовляв з людиною теж у масці. Розумієш, на картині намальований я! Подивись!

Зоряна придивилася