Читати книгу - "Байки проти ночі"

Тринь-дзинь… тринь-дилинь…

Екран, що миготів різними мастями, досі стояв перед очима, накладаючись, наче картинки слайдера, на темну вулицю.

Дзинь-тринь… дилинь-дзинь…

Подвійне життя триває, хіба ні? Післязавтра, тобто в понеділок, він влаштує урочисте вручення… ні, він просто, як завжди, повернеться ввечері додому і скромно кине бабки на стіл: «Я там трохи заробив». Ось так, без претензій. Скаже тільки це й більше нічого. Начебто йдеться не про його перші зароблені в житті гроші, а про щось несуттєве на кшталт яєчні. «Я там трохи заробив», — і все. А потім сяде дивитися телевізор. Гм, так і треба буде зробити.

Тринь-дилинь… дилинь-дзинь…

Але завтра він обов’язково піде в зал, раптом спалах інтуїції, як сьогодні, відбудеться знову (або його навідає Дух Великого Гравця).

Тринь-трипь… тр-р-р-ра… клинк-дзиннь…

Дух Великого Гравця! Це круто. А якщо везіння триватиме… Влад почув, що його хтось доганяє. Але вирішив не обертатися: яке йому діло? Важливо, чи повториться завтра… їх там позаду, здається, двоє.

ДЗИНЬ!

За мить до того, як вони з ним порівнялися, Влад стишив крок, щоб пропустити їх уперед. «А може, подарувати мамі якийсь презент, не дуже дорогий, хай пустить сльозу…» — встигла промайнути думка, перш ніж один із тих, що його доганяли, виявився на крок попереду від іншого, який загаявся. Якийсь маленький презент. Чому б ні, утре цьому старому козлові…

— Опа! — різко обернувся той, що попереду, і вони ледь не зіштовхнулися.

— Ти? — вирвалося в обох майже одночасно.

Влад першим простягнув руку колишньому однокашникові. Той її недбало потис і глянув за спину Влада, посміхаючись своєму попутникові. Обертатися назад Владу чомусь зовсім не хотілося.

— Як життя? — запитав він.

— Може бути, — колишній однокашник, якого звали Стас, знизав плечима з таким виглядом, наче йому раптом стало нецікаво. — Може, варто відзначити зустріч, як вважаєш?

— Та я, взагалі-то… — посміхнувся Влад, — поспішаю додому.

— А ми — ні, — раптом розсміявся Стас і додав, якось дивно підморгуючи: — Твоя присутність необов’язкова.

Його супутник фиркнув слідом. І Влад раптом усе зрозумів: знають. Вони знають, бо такі, як ці, завжди знають — якимось особливим внутрішнім чуттям.

Він шморгнув носом, утягнувши шмарклі, й відчув, як густий слиз повільно опускається в горло.

— Не будь жлобом, Мамуло, — усе ще посміхаючись, сказав Стас майже по-дружньому.

«Мамула» було поганим знаком — псевдо, що найчастіше заміняло йому в школі ім’я. Особливо в старших класах, коли в більшості хлопців почали стрімко розвиватися справжні чоловічі м’язи, а в нього — пузо і задниця. «Мамуло» було зовсім кепсько, до того ж зараз, на темній і порожній вулиці в компанії таких хлопців, як Стас.

— Гарна була гра, — сказав той, що стояв позаду. Влад повернув голову й побачив хлопця з залу автоматів у синій болоньєвій куртці, тільки вже без незмінної пляшки пива.

— Що…

І Влада зігнуло навпіл від вибуху нестерпного болю в паху, бо цієї миті Стас ударив його ногою. Осівши на мокрий тротуар, Влад навіть не відчув, як хлопець у синій куртці встиг обшарити його кишені й витягти гроші, він тільки побачив, що складені купюри передали з рук у руки, і вони зникли за пазухою в Стаса.

Від запаморочливого болю Влад не розібрав слів, якими обмінялися колишній однокашник і хлопець із залу, перш ніж піти далі. Проходячи повз нього, той стусаном відкинув ногу Влада, виставлену поперек тротуару.

А Стас, не обертаючись, махнув йому рукою:

— Бувай, Мамуло.

Влад беззвучно відкрив рот, заплющив очі й притулився потилицею до холодної і твердої стіни будинку. Здавалося, все трапилося миттєво. Ось він ішов, ніс у кишені виграш, про який донедавна не смів навіть мріяти і який вирішував майже всі його проблеми, і ось уже…

— О Боже… — він почув, як промокають наскрізь штани на задниці й стрімко розпухає мошонка.

Потім заплакав.

Він схлипував і корчився від болю в напухлих яєчках (а вони продовжували пухнути… як сливи, що спіють