Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

– молодшу сестру Лесі Українки, яка мала виступити там з доповіддю про родину Косачів. Але стало відомо, що так давно задуманий і підготовлений вечір зривається – щось стало на перешкоді Ізидорі Петрівні, і вона не зможе бути на визначений день в Оттаві. Активісти громади звернулися до Тетяни Симиренко: рятуйте нас – прочитайте таку доповідь ви. Тетяна Володимирівна відповіла, що не настільки добре знає тему роду Косачів, щоб отак негайно вийти на трибуну і заінтригувати аудиторію цікавою розповіддю. От, мовляв, про свою родину подужала б цілу доповідь. «Та

М. Слабошпицький, Г. Сорока, П. Яцик, С.Слабошпицький,  М. Сорока, Д. Байдужа 1999 р.

й ми можемо розповісти про свої родини, – глузливо сказали активісти. – Що нам ваша розповідь про вашу  родину?!» Яцик тоді дуже іронізував із тих знавців  української історії і культури, яким нічого не говорило , прізвище Симиренко, інакше вони так не вичитували  б Тетяні Володимирівні. Тетяна Симиренко знову й знову повторює, що смерть Петра Яцика – це для українців невідшкодовна  втрата. Вкотре розповідає мені про зустрічі й розмови з ним. Між нами – тисячі кілометрів, ми не бачимо одне одного, але телефон створює ілюзію, що твій співрозмовник – мовби в сусідній кімнаті. Я відчуваю, що Тетяна Володимирівна раптом тихо усміхається. А потім вона каже: «Чомусь згадується про Яцика тільки все веселе, бо саме такий він був – веселий, життєрадісний, іронічний». Далі ми якусь мить мовчимо і вона каже ті слова, які й сьогодні звучать у моїй пам'яті: «Для мене Яцикова смерть – це теж особиста втрата».

Минає сорок днів після того, як не стало Петра Яцика, і виконавчий директор його фундації Тарас Карп'юк повідомляє мені електронною поштою: «Померла Тетяна Симиренко. Родина покійної  звернулася до всіх, хто був на похороні, із закликом, щоб вони замість квітів на її могилу складали пожертви на конкурс української мови імені Петра Яцика в Україні…»

До речі, після звістки про Яцикову смерть в Україні звідусюд поповзли чутки про те, що тепер конкурсу з української мови, звичайно ж, не буде. Одні твердили це з жалем, інші з радістю (на жаль, є й такі, і їх чимало). Усі добре знали, хто забезпечив фінансові можливості для проведення мовного марафону і без кого його подальший сценарій стає справою доволі проблематичною. До виконавчої дирекції Ліги телефонували розгублені вчителі: «Як тепер буде? Що вони повинні казати учням про конкурс?»

І вже тоді члени Ліги вирішили: конкурс відбудеться неодмінно. І тепер він носитиме ім'я Петра Яцика. Міністерство освіти і науки України відразу ж прийняло уточнення до назви мовного марафону й видало про те відповідний наказ.

Мені згадуються установчі збори Ліги влітку 1995 року. Перед тим ми довго дебатували, хто ж, окрім Яцика, може стати засновником добродійної організації. Врешті, на ті збори було запрошено Володимира Кравченка, Андрія Тавпаша, Івана Кікту, Галину Підопригору, Ераста Гуцуляка з Торонто. Окрім них, був ще колишній президент Світового конгресу українців Юрій Шимко, який представляв тут свого приятеля Юрія Ємця, що не зміг прибути до Києва. Була гаряча дискусія при кожному пункті статуту, який складали тут же. Отоді мені подумалося, що, хоч ми й усі українці, хоч усі говоримо українською, однак часто нам потрібен перекладач.

Яцик, Гуцуляк, Шимко, кілька десятиліть живучи в західному світі, глибоко засвоїли норми тамтешнього життя й суспільної поведінки. За нами ж – досвід існування в іншому суспільстві, а тому нам бувало справді важко порозумітися навіть у дрібницях. Речі, які здаються нам зовсім неістотними, можуть видаватися принципово важливими для них, і навпаки. А головне - і це незаперечно! – вони значно охочіше тримають слово й, на противагу нам, відповідають за свої обіцянки. І саме ЯЦИК - у цьому найкращий приклад.

Дискутували тоді й з приводу назви Організації.

Присутній на зборах (у ролі запрошеного гостя) Богдан Горинь запропонував: «Хай називається Ліга українських меценатів. Непогано звучить абревіатура - ЛУМ». На тому й порішили. Яцика одноголосно обрали президентом Ліги. Це було таки його дітище.

У діаспорі дехто із захопленням, а дехто з іронією представляв Лігу як клуб українських мільйонерів. Яцик на це дуже дратувався. Він неодноразово повторював, що у Лізі зібралися люди справді респектабельні, отже, й небідні. Але не мільйони їх сюди привели. А тому називати це клубом мільйонерів – дурний снобізм. їх спільнить передовсім те, що вони ведуть благодійну діяльність. Те, що на заході називається філантропією. Там подібних організацій – сотні. Вони – показник загалом благополучного суспільства. Колись і в Україні їх стане рясно. Ліга ж ставить собі за мету підтримувати завперш освіту і водночас подавати моральний приклад багатим людям, яких уже немало з'явилося в нашій державі. Рано чи пізно вони зрозуміють, що бути благодійниками до всього ще й престижно. Це добре знають на Заході.

Характерна для Яцика деталь. Чотири роки тому на зборах Ліги він сказав, що йому, мовляв, подобається бути президентом організації, яка творить добро, але пора й совість мати, бо так можна перетворитися на монарха, що обіймає трон до останніх днів життя. Нагадав, що жоден із керівників Радянського Союзу не міг піти вчасно і їх або викидали переворотом, як Хрущова, або ж вони вмирали на троні, як Сталін, Брежнєв, Черненко, Андропов. Яцик наполіг: він складає повноваження й пропонує обрати президентом Володимира Загорія. Загорій відмовлявся, пропонував Яцикові ще якийсь час побути на чолі організації, але той стояв на своєму, наголошуючи, що на ньому, як на представникові західного світу, лежить обов'язок особисто подавати приклад справжньої демократії. Він не раз різко говорив про численні діаспорні політичні і культурницькі організації, де керівники на десятиліття узурпували свої пости  й ніяк не хочуть поступитися  молодшим, і саме це спричинило той не дуже веселий факт, що в усіх тих організаціях так мало молоді; там в основному літні люди.

У канцелярії його фірми були тільки молоді обличчя. Він розповідав мені про кращих своїх працівників, пишався тим, що кількох із них виростив «з нуля».

Вони прийшли до нього на