Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

— Тільки розумієш, Опанасе, в мене готівкою всього чотириста карбованців, решта в ощадкасі…

Макогон на якусь мить замислився.

— Вистачить. Навряд чи багато роздобуду.

Перелічивши гроші, Чернушкін віддав їх Макогонові.

— Дуже квапишся? — спитав Чернушкін, коли Макогон сховав гроші у внутрішню кишеню форменої залізничної тужурки. — Хочу з тобою порадитись.

— Хвилин на п'ятнадцять можу затриматись. А що таке?

Чернушкін коротко переказав суть своєї розмови з Поніманським.

— Н-да… — закрутив головою Макогон. — Ну й халепа… Тобі добре — знявся та й шукай вітра в полі. А в мене жінка, дочка…

— Думаєш, у мене сім'ї не було? — мимоволі вихопилося в Чернушкіна. — Припече — рідну матір забудеш… Начхати на Поніманського, Шкарбуна, Тетерю і, поки не пізно, ад'ю!

— Ти ж їм пообіцяв.

— Мало що я кому обіцяв.

— Адже їх можуть посадити.

— А мені яке діло? Хай самі викручуються.

— Якщо ти їм допоможеш, вони в боргу не залишаться. Віддячать.

— Я бачу, ти занадто турботливий став… — підозріло зиркнув Чернушкін на Макогона. — Праведник… Давай грати відкрито, без манівців, напрямки. Не про них, про себе турбуєшся…

— Не без того… І про себе турбуюсь. Тебе теж по маківці вдарять, якщо…

— Словом, радиш допомогти. Що ж, спробую… Випадком не знаєш, як звати сина ревізора?

— Звідки ти знаєш, що в нього є син?.. На дідька тобі здався цей хлопчисько?

— Не ображайся, Опанасе, але ти без уяви, фантазії. Адже через сина можна добратися до батька.

— Розумію, не дурний! — огризнувся Макогон. — Але твоя витівка не вигорить, тут не Америка.

— До чого тут Америка?

— Тільки що по радіо передавали оповідання американського письменника… дай пригадати… прізвище в нього хитромудре… ага! О’Генрі. Так от у нього там двоє вкрали хлоп'я мільйонера, викуп вимагали. У нас би спробували, — міліція відразу злапає…

— Потрібен мені твій О’Генрі! Самотужки щось вигадаєм… Познайомлюся з сином, поведу його кілька разів до нас у цирк та за куліси, покажу три-чотири фокуси, от він в мене й повірить, як у господа бога. А потім і до самого під'їду. Запрошу, ніби між іншим, до Шкарбуна в Ясне і тишком-нишком відправлю його на той світ.

— На словах нібито все гладенько, а як не вийде?.. — із сумнівом промовив Макогон.

— Засіб випробуваний, осічки не давав, — з хвастощами запевнив Чернушкін.

— Де ж тобі довелось?

— Було, голубе, було, — Чернушкін поплескав Макогона по гострому коліну. — Багато знатимеш — рано постарієш.

… В 1942 році, дезертирувавши з Червоної Армії, Чернушкін здався в полон. В таборі для радянських військовополонених він видавав політпрацівників, комсомольців, комуністів. Потім Чернушкіна, як одного з кращих агентів гестапо, перекинули в одне обласне місто, де успішно діяли підпільники, під виглядом офіцера Радянської Армії, що втік з німецького концтабору. Знаючи десяток простих фокусів, Чернушкін, улаштовуючи на вулицях, у дворах невеликі видовища, заводив знайомства з людьми, показував сфабриковані в гестапо партквиток і посвідчення особи радянського командира і просив зв'язати його з партизанами. Провокаторові вдалося скористатися довірливістю людей і пролізти в підпільну організацію. За його донесенням гітлерівці арештували і замучили в катівнях гестапо майже всіх її учасників…

… З самого ранку Віті не пощастило. За сніданком батько прочитав телеграму: «Анатолій виїхав новосибірським вагон сім крп прошу зустріти прийняти крп обіймаю цілую Максим».

— Чи ба! Від Олійника! — вигукнув Валентин Филимонович. — Цілу війну з ним пройшов пліч-о-пліч, з одного казана їли. Анатолія ось таким знав, під стіл пішки ходив. Поспішайте, підемо зустрічати. Новосибірський поїзд прибуває о восьмій двадцять.

Вітя спробував було відпроситись до Альоші, але батько був невблаганним. І Вітин план провалився. Згнітивши серце, він змушений був поїхати на вокзал.

В таксі по дорозі додому Анатолій Олійник розповів, що він демобілізувався з Радянської Армії і має намір вступити до художнього інституту. Якщо Валентин Филимонович та Людмила Йосипівна нічого не мають проти, то під час складання екзаменів він поживе в них.

Коли Анатолія влаштували, Валентин Филимонович пішов на роботу, заборонивши перед цим синові виходити з дому. Вітя не знаходив собі місця. У нього були важливі новини, а він ніяк не може вирватись до товаришів. Вітя тинявся з кутка в куток, обмірковуючи, як би чкурнути хоча б на півгодини.

— Бабусю, — запропонував він, догідливо зазираючи в очі Надії Миколаївні, — тобі нічого не треба купити?

— Нічого.

— А сіль у нас є?

— Повна банка.

— Може, по хліб збігати?

— Поки ви їздили на вокзал, Оленка купила… То тебе не допросишся, а сьогодні дивись… Якщо нудишся знічев'я, піди у палісадник і зріж сухі гілки на трояндах.

Вітя знехотя поплентався в палісадник. Тільки-но він відрізав садовими ножицями сухий пагін, як почув:

— Хлопчику, підійди, будь ласка.

Біля паркану стояв, широко усміхаючись, незнайомець у білій шовковій сорочці з галстуком-метеликом. В одній руці він тримав невеликий чорний чемодан, геть увесь обклеєний етикетками закордонних готелів, на другій недбало висів сірий картатий піджак. На голові хвацько сидів, трохи зсунутий на вухо, світло-коричневий берет.

Вітя теж посміхнувся. Надто вже кумедною здалася йому борідка клинцем у незнайомця. «Точнісінько у цапа», — подумав Вітя.

— Давно на цій вулиці живеш?

— Десять років.

— Чи, бува, не синок Миколи Івановича Нестеренка?

— Ні. Мій батько Сахно.

— Ти диви! Буває ж такий збіг! Ну викапаний Микола! А я спочатку так і вирішив — ти Миколин синок… Ох, і