Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

– Цього я ніколи не вчиню! – відповіла стара дама жалісно і, зблизившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед хвилею його, і поцілувала.

– Я не віддалю її ніколи від себе, хіба тоді, коли її зажадає хтось такий, що не бажав би собі вже жодної розлуки з нею. Чи добре так, Наталко?

Я усміхнулася гірко.

– Добре, пані Марко!

– Видиш, Івасечку, що я вгадала, – сказала й усміхнулася якось дивно, – а тепер іду приладити тобі звісні папери. – І відійшла.

– Що воно добре, переконаний і я, – обізвався він перший. – Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останетеся при ній довго. В житті людськім лучається стільки неожиданого, наглого, що лучче не числити на ніщо певне. Те, що ми звикли вважати незмінним або лише нашим, виховзується нам не раз так несподівано з рук, що ледве можна це зрозуміти. Тому… тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер якнайбільше щастя, бажаю вам «сонця»; будьте переконані, що щиро бажаю! – І простяг удруге руку до мене.

Я стояла перед ним холодна, німа, мов готова до бою, і не рушалася, коли він подав руку.

– Це гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришці стільки щастя й сонця, – обізвалась я, усміхаючись нервово. – Особливо сонця жадна моя душа; бо саме його не мала я ніколи надто в своїм житті і, мабуть, не буду й пізніше мати. Щодо гарних хвиль, то й я не забуду їх ніколи. А повторяти обіцянку, що не покину вашої матері, не маю причини. Ви й так не повірили би мені цілком, а я не привикла накидуватися чим-небудь, хоч би це було лиш успокоюючим запевненням, а тепер не вчиню цього вже зовсім.

Він спалахнув і мав уже на устах якісь гострі слова, однак погамувався і спитав:

– Що дало вам причину думати, що я не повірю вам цілком?

– Ви самі дали мені нагоду прийти на ту думку, – відповіла я, – але ви помиляєтесь, пане доктор. І компаньйонка вміє бути вірною, а за дізнані добродійства, за щире прихильне серце – вдячною; тим більше така, що чується самітною і погорджуваною. Але попри те вміє вона бути вірною і собі і, оцінюючи других, уміє цінити й себе. Бували хвилі, в котрих ви обходилися зі мною, як з чоловіком, рівним вам душею і думками, обходилися, як зі своїм товаришем. Це були для мене сонячні хвилі, і за них дякую вам із щирого серця. Вони – я це відчуваю – будуть сяяти довго, довго в моїй душі. Надіюся, що це не оскорбить вас, пане доктор. Впрочім, ми розстаємося й так.

Я підійшла до нього, щоби подати йому руку. Він стояв спертий об стіл, а блідий як смерть.

– Бувайте здорові! Я бажаю вам так само щастя і сонця на будуче, як ви мені…

– Сонця, сонця… – промовив він глухим голосом й усміхнувся якось чудно. При тім вп'ялив свої великі, в тій хвилі незвичайно зворушені очі в мене, мовби хотів мій вид задержати навіки в своїй пам'яті. – Ви кажете: сонця… воно заходить віднині для мене!

Я глянула на нього широко отвертими очима.

– Заходить?

– Так, для мене. Для другого воно сходить.

Я не розуміла його.

– Жаль мені, пане доктор, коли би це було правдою, – сказала я півголосом, і я говорила щиру правду.

Невимовний жаль обгорнув мою душу, і, щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд вниз і подала з холодним поклоном руку.

– Ще раз… бувайте здорові!

Він склонився так само холодно, формально, але не сказав ані слова. Здавалося, всяке прощальне слово так і застрягло йому в горлі. Рука його була холодна, мов лід, і обняла мою праву мов кліщами.

Я пішла не оглядаючись, як та сонна, і не знаю, чи мені це приснилося, чи було дійсністю, а то, що вслід за мною продзвеніло на силу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз мені жартом (?) кинене ним слово: «Цвіт лотосу…»

В три години пізніше від'їхав.

Важкі, незабутні три години в моїм житті.

Мене мучив глухий жаль за ним, а його бліде, від болю змінене лице стояло неустанно переді мною. Чому переслідувала мене думка, що він був лиш на вид холодним і повздержливим супроти мене? Що в серці беріг щось інше, тепле, гарне і що терпів від чогось, від якоїсь гордості або з якихось, бог знає яких, причин.

Під час тих трьох годин не лягав ані на хвилинку відпочивати. Я ж лежала без сну і чула, як ходив, неначе міряв неустанно свою кімнату. Над чим думав? О пів до третьої над'їхав фіакер[79]. В мені затовклося серце, і я здержала віддих, щоби чути кожний крок і рух його. Ходив скорше, збирав речі, подавав їх слузі і все тихо, щоб не збудити нікого в домі, а може, й мене, бо попри мою кімнату мусили переходити в сіни. Вкінці чула я, як вийшов, як зачинив за собою двері, обкрутив ключ два рази в дверях, і, вийнявши, поклав його на одну з шаф, що стояли в передній кімнаті. Переходячи попри мої двері, задержався на хвилину, мов приневолений невидомою силою, щоб зате опісля віддалитися двічі скоршим кроком. На сходах веранди, по котрих ходив цілком звільна, дзуркнула[80] його шабля, а трохи згодом чула я гуркіт повозу, що його відвозив. Коли ж гуркіт замовк, чути було тільки глухий, одностайний шум дерев у саду…

Крізь шум той розлягався від часу до часу зойк еольської арфи.

Я не ворухалась.

Заривши пальці в волосся, лежала з болісно зморщеним чолом, без сліз. Він не оставив мені права проливати їх за ним…

X

Майже чотири місяці минули з часу від'їзду доктора Марка, і ми зажили знов давнім ладом і колишнім тихим, одностайним життям. Від нього прийшов за той час лиш один раз лист із Цари, в котрім писав, що хорував трохи, що відпливає незадовго до Іспанії і що має дуже много заняття. Це заняття, писав, дуже йому пожадане, бо на нього налягає від часу до часу якась пригноблююча «туга за домом» і