Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Мартін ще відпив великий ковток коньяку.

— Може, поговоримо про щось інше? — запитав він.

Вістінґ не мав бажання міняти тему розмови. Мартін почав помічати тиск. Щось зависло між ними, наче повітряна куля, яку надули до краю, і вона ось-ось лусне. Вістінґ хотів говорити далі, але це було б неповагою до господаря. До того ж, важко спрогнозувати подальші події, якби з Мартіном таки стався нервовий зрив.

— Звісно, — промовив він. — Поговоримо про щось приємніше.

— Чим займатимешся, коли вийдеш на пенсію? — поцікавився Мартін.

Вістінґ сьорбнув коньяку.

— А я гадав, ми поговоримо про щось приємне, — пожартував він і знову відсьорбнув зі склянки. — Я працюватиму, аж виповниться шістдесят. Ще п’ять років. Що буде потім — не знаю. Може, витрачатиму більше часу на ось таке, — він обвів рукою навколо. — На риболовлю.

Розмова переходила від політики до телепрограм, погоди й напрямків вітру. Чоловіки налягали на коньяк. Скоро його залишилася у пляшці лише половина. Вістінґ відчув, що п’яніє. Мартін теж сп’янів. Він нівроку розговорився і почав затинатися.

— Мені треба полюрити, — оголосив він.

— Я — з тобою!

Вони вдвох дійшли до узлісся. Навколо панувало безгоміння. Десь у темряві жебонів струмок, ледь шаруділи крони дерев. Мартін почав пісяти. Вістінґ задер голову, задивившись на зоряне небо. Над ними, блимаючи бортовими вогнями, пролетів на схід літак.

— Ти чув про Чарльза Ліндберґа? — запитав Вістінґ, роблячи ще одну спробу повернути розмову до точки відліку.

Мартін, мабуть, не чув про такого.

— Американський льотчик, — пояснив Вістінґ теж беручись до справляння малої потреби. — Він перший без напарника перелетів Атлантику. Від Нью-Йорка до Парижа, 1927 року. Переліт тривав тридцять три з половиною години. Один лондонський готельний магнат пообіцяв 25 000 доларів тому, хто першим здолає цю відстань. Нині це становило б 350 000 доларів. Понад три мільйони крон. Відтоді він став багатим і знаменитим. Ще стільки ж він заробив на своїх книжках і ще більше різноманітними виступами.

Вістінґ затягнув ширінку, відійшов на кілька кроків і вимив руки в росяній траві.

— А через п’ять років викрали його сина, — Вістінґ знову задер голову, ведучи очима за літаком у небі. — Він зник з дитячої кімнати на другому поверсі. Викрадачі залишили лист з вимогою викупу 50 000 доларів і покинули під стіною драбину. Гроші їм заплатили, але дитини ніхто не повернув. За десять тижнів хлопчика знайшли. Судмедексперти дійшли висновку, що дитина загинула при падінні з висоти. Вочевидь, викрадач випустив його з рук ще на вершечку драбини, коли вилазив через вікно. Майже половину грошей з викупу знайшли вдома в одного німця. Той присягався, що не причетний до викрадення, але його засудили до страти на електричному стільці.

Чоловіки разом повернулися до хатини.

— То був нещасний випадок, — не переставав розповідати Вістінґ. — Якби німець зізнався, що ж було насправді, певно, уникнув би смертного вироку.

Вістінґ знову сів за стіл.

— Гадаю, щось подібне сталося і з Надією Кроґ. Щось пішло не за планом і сплутало всі карти.

Мартін не сідав, стояв і дивився на Вістінґа. Напруга між ними повернулася.

— Твоя правда, — промовив він нарешті, піднімаючи склянку. — Мабуть, то був нещасний випадок.

— Який саме нещасний випадок?

Мартін вихилив склянку до дна.

— Звідки мені знати, — його це ніби зовсім не цікавило. — Припускаю, ти маєш рацію, але я вже, певно, піду спати.

Він поставив порожню склянку на стіл і рушив до своєї кімнатки.

— На добраніч, — сказав він, зачиняючи за собою двері.

Вістінґ теж втомився. Уже було пізно, а комбінація свіжого повітря з алкоголем валила його з ніг.

Він прибрав зі столу, знайшов зубну щітку, вийшов надвір і почистив зуби в струмку, а тоді ліг спати.

Він лежав горілиць і намагався упорядкувати все, що відбувалося цього вечора, але не встиг, бо голосно теленькнув телефон. Смс-ка. Він потягнувся за штанами на спинці стільця, вийняв з кишені телефон. Дисплей освітив кімнатку. Повідомлення від Ліне з крапкою.

«Хотіла лишень побажати на добраніч. Як вам пощастило з погодою. Зоряне небо там, мабуть, дуже гарне».

Погодне повідомлення.

Вістінґ скрутив звук і коротко відповів: «Лягли спати». Наступне повідомлення прийшло відразу за першим. «Знову вимкнули світло. Не знаходимо його в будинку». То було напівзакодоване послання, але Вістінґ зрозумів, про що йшлося. Гаммер і Стіллер знову проникнули в дім Мартіна. Зброї не знайшли, а це означало, що пістолет він узяв з собою.

Вістінґ стер смс-ку. З-за стіни долинув якийсь звук. Видно, Мартін ще не заснув. Скрипнули двері, почулися кроки. Скреготнули чавунні дверцята грубки, коли Мартін підкладав дрова. Хлюпнула вода, коли він зачерпнув її з відра. Але був ще один звук, якого він не зумів ідентифікувати. Потім знову почулося човгання ніг — Мартін повернувся у спальню.

Вістінґ трохи зачекав, потім обережно вибрався зі спального мішка, поставив перед дверима стілець, на стілець — наплічник, щоб напевно прокинутися, якщо хтось спробує до нього ввійти.

59

Вістінґ крутився у спальному мішку й чув, як так само крутиться за стіною Мартін. Ліжко було тверде й вужче, ніж він звик, але не давало спати не ліжко, а думки. Він дедалі більше впевнювався у своїй гіпотезі, що Катаріну замучило нечисте сумління, і вона вирішила зізнатися. Вістінґ виходив з того, що Катаріна була винною у смерті Надії Кроґ. Усе лягало у схему, навіть кодова записка на столі в кухні. Перш ніж піти в поліцію, вона записала координати на карті, які вказували на місце, де сховане тіло Надії Кроґ. Хоч би два речення написала, тоді, можливо, легше було б витлумачити риски й числа.

Він не збагнув до пуття, як стиналися й шугали в його голові думки, але раптом до нього дійшло, що той код міг означати.

Скрипнуло ліжко, коли він сів на ньому. Він підтягнув до себе стілець з наплічником, намацав у боковій кишеньці сірники, запалив свічку, знайшов папір і олівець.

Вістінґ стільки годин просидів над вивченням кодування в записці, що йому було зовсім не важко реконструювати її з пам’яті. А коли цифри лягли на папір, він уже не мав жодного сумніву. Він знайшов розв’язок загадки.

60

Світло в готельному номері не горіло. Адріан Стіллер лежав горілиць у ліжку, склавши на грудях руки. Він зосередився на своєму диханні: як з кожним вдихом ковдра піднімалася, а з кожним видихом — опускалася, як втягувалося ніздрями повітря і як випускалося. Він мандрував подумки, доки, урешті, зачіпався за якусь місцину або за слово, яке