Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Якогось суботнього вечора Джон Фармер сидів у себе на призьбі після важкої праці, думками поринувши у те, що слід ще зробити. А◦тоді, помившись, сів і заповзявся відроджувати в собі людину розумової праці. Вечір стояв прохолодний, дехто з сусідів казав, що вдарять приморозки. Проте недовго він провів у задумі, аж раптом почув, як хтось грає на флейті, і той звук виявився суголосний його настрою. Він і далі розмірковував про роботу, однак завдання, що тяжіли над ним, його мимовільні плани та обрахунки тепер украй мало його обходили. То були відмерлі лусочки шкіри, які постійно обсипаються. Звуки флейти, що пустили корені в його вухах, долинали мовби з інших сфер, ніж ті, до яких належала його праця, а тому давали роботу здібностям, які доти в ньому спали. Вони повільно стерли вулицю, село і навіть штат, де він жив. Якийсь голос мовби проказав йому: чого лишаєшся тут, чому нидієш і тяжко гаруєш, коли міг◦би долучитися до славетного існування? Ті самі зорі сяють і над іншими полями. Але як вирватися й перебратися куди-інде? Він не придумав нічого кращого, як жити скромніше, дозволити розумові спуститися у своє тіло й порятувати його, а до себе самого ставитися з більшою пошаною.

Дикі сусіди

Інколи рибалити до мене приходив товариш, який жив по той бік містечка і мусив пройти його наскрізь, щоб дістатися до моєї оселі, — тоді виловлювання обіду проминало за розмовами, як і його споживання.

Відлюдник: Цікаво, що зараз поробляє світ. За останні три години я навіть цвіркуна в папороті не чув. Голуби поснули в гіллі, ані крило не шелесне. Що то за звук долинає з-за лісу — чи не ріжок, який скликає фермерів на обід? Трударі йдуть пригоститися вареною солониною, сидром і кукурудзяним хлібом. Навіщо завдавати собі стільки клопоту? Хто не їсть, той і працювати не мусить. Цікаво, скільки вони вже скосили. Як можна жити там, де гавкіт якогось Бровка весь час вириває з роздумів? А◦що вже хатня крутанина! Виполіруй для чортів дверні ручки, вимий цього погожого дня диявольське начиння! Краще взагалі не мати дому. Чом не знайти б, скажімо, якесь дупло, де на ранковий чай чи вечерю приходитиме тільки дятел. Деінде, заглибоко, як на мене, в надрах життя, від людей аж роїться, а сонце пече нестерпно. У мене ж тут є джерельна вода і буханець хліба з мелясою на полиці. Ану ж бо! Чую, як шелестить листя. Може, то голодний сільський пес піддався мисливським інстинктам? Чи свиня, яка, кажуть, заблукала у цих лісах, — я бачив після дощу її сліди. Звуки швидко наближаються; тремтять мої сумахи й шипшини. Що, пане Поете, невже це ти? І як тобі сьогоднішня днина?

Поет: Поглянь-но на ті хмари: он як нависають! Нічого величнішого я сьогодні не бачив. Такого не побачиш ані на давніх полотнах, ані на чужині — хіба що біля іспанського узбережжя. Небо воістину середземноморське. Я подумав, що коли сьогодні ще не їв, а прожиток треба добувати, чом◦би не піти порибалити. Заняття для справжніх поетів. Інших занять я все одно не навчився. Що ж, ходімо.

Відлюдник: Не втримаюся. Хліб з мелясою вже закінчується. Я радо піду з тобою, тільки хвильку зачекай — я завершую серйозні роздуми. Здається, вони вже добігають кінця. Тож, прошу, залиш мене на мить. А◦щоб ми не затримувалися, накопай тим часом хробаків. У цих краях, де ґрунт не вгноювали, дощові хробаки — рідкість, і порода їхня майже вимерла. Накопати наживки тут майже так само захопливо, як наловити риби, якщо, звісно, ти не зголоднів; і сьогодні ця забава перепаде тобі. Раджу копати отам, в улоговині, під ліщиною, де колихається звіробій. Можу сказати, що на три лопати припадає десь один черв, якщо добре пошукати в корінні трави, ніби прополюєш грядки. Можливо, зайти трохи далі — не найгірша порада, адже я встановив, що кількість наживки майже прямо пропорційна до зростання відстані.

Відлюдник наодинці з собою: Стривай, на чому я зупинився? Здається, я був десь у такому настрої й дивився на світ під таким кутом. Куди податися: на небеса — чи рибалити? Якщо урву роздуми зараз, чи випаде згодом така ж прекрасна нагода? Здається, я чи й бував у житті в такій гармонії із самою сутністю речей. Боюся, ці думки більше не повернуться. Я спробував◦би підкликати їх посвистом, якби мав надію, що це допоможе. Коли вони вже приходять, варто казати: ми про це подумаємо. Думки мої не лишили слідів, і я більше не можу розшукати шляху до них. Про що ж то я думав? День мов у тумані. Перечитаю-но я ці три речення з Конфуція — а раптом вони повернуть мене у той стан. Хтозна, що то було: зажура чи пуп'янок екстазу. Та не забуваймо: не буває такого, щоб нагода більше не повторювалася.

Поет: То що, самітнику, я не зарано повернувся? Я накопав тільки тринадцять цілих хробаків, як не рахувати кількох недомірків і недоростків, які, втім, також згодяться на мальків, хоча й не прикриють цілого гачка. Втім, черви по селах завеликі, а плітка може спробувати поживитися й таким, не зауваживши гостряка.

Відлюдник: Що ж, тоді ходімо. Можливо, на Конкорд? Якщо вода не піднялася, там ловиться добре.

Чому світ складається саме з тих речей, які ми бачимо? Чому людина сусідує саме з такими тваринами, ніби лише миші могли заповнити ці щілини? Підозрюю, Бідпаї та інші байкарі знайшли для звірів щонайкращий ужиток, адже всі вони певною мірою — в'ючні тварини, покликані переносити якусь частину наших думок.

У моїй хатині оселилися не звичайні миші, яких, кажуть, у цю країну завезли, а дикий питомий вид, що його в селі не побачиш. Я надіслав одну таку мишу натуралістові, і він дуже нею зацікавився. Коли я тільки-но починав будувати, одна миша загніздилася під домом, і доки я не поклав підлогу й не замів тирсу, виходила щоразу, як я обідав, і збирала крихти в мене під ногами. Вона, либонь, ніколи доти не бачила людей; незабаром набралася хоробрості й почала бігати моїми черевиками й одягом. Вона могла, набравши розгону, збігти стінкою кімнати, ніби білка, яку нагадувала рухами. Якось я обідав, поставивши лікті на довгий стіл, а вона збігла вгору