Читати книгу - "Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія"

- Жень, будь ласка, йди до себе, а завтра ми поговоримо. Добре? – вже спокійним тоном благаю я друга.

- Ні, Ліз. З мене досить розмов і гарного хлопчика. Я баб трахаю з думкою про тебе - істерично сміється Женя -  Я за тобою хвостом ходив скільки років, а? Я пропонував тобі нормальні відносини? А що ти? Ти вибрала одруженого бабія так ще й трахалась з ним. А чим я гірший, Ліз? До кого ти приїхала коли стало погано? Ммм… Дайно подумати, напевно до мене. Чи я тебе не прийняв? Це блядь не орендована квартира. Я купив її для того аби розпочати нове життя тут із тобою – каже хлопець і рукою розводить у повітрі - Я останні чотири місяці намагаюсь вивести те лайно, на ім’я Олексій яке посіло у твоїй пустій голові – при цих словах, Женя боляче тицяє пальцем мене в лоб – Ліз, ти там хотіла вносити половину? Так от, прийшов час виплатити мені компенсацію за купу втрачених по тобі років.

- Жень, одумайся.

- Ага, вже – каже хлопець охоплюючи мої зап’ястки своєю велетенською лапою, а іншою починає нишпорити по моєму тілу.

- Я ж буду кричати, припини.

- І ти думаєш хтось прийде тобі на поміч, не весели мене – каже Женя й залишає по собі засос на моїй шиї.

- Я все розповім мамі, ти ж знаєш, що буде - так, тупий аргумент, але ж останній.

- Нічого не буде, чи ти думаєш я не знаю, що твоя мама вже давно намагалась підкласти тебе до мене в ліжко? Просто ж ти якась не розбірлива дівчинка – каже Женя і язиком проводить вниз по животу.

Я починаю смикатись і в якийсь момент моя ліва рука вивільняється і смачно прилітає Жені по обличчю.

- Не смій так казати про мене й мою матір.

Він не злий, цей чоловік знаходиться в пекельній ярості. В наступну секунду я вже лижу на животі обличчям в подушку, а мій колишній ліпший друг рве на мені білизну.  Моє тіло намагається видати з себе хоча б якусь потугу в надії скинути Женю. На зап’ястках його руки, що щільно тримають мої, настільки сильно, що біль ніби пробирає спину. Я відчуваю його гарячий подих.

- Я тебе ненавиджу – шепче хлопець мені на вухо – Я навіть трахнути тебе не можу - І з цими словами вставши з ліжка він покидає мою кімнату.

Я ще довго не можу оговтатись від пережитого. Руки трусяться, та все ж таки я змогла завернутись в одіяло.

Всю ніч я чую як він знервовано ходить по дому й щось робить. Мені треба тікати. Завтра він піде на роботу, а я зберу речі й поїду світ за очі. А чи настане завтра для мене?

Аж раптом я почула як відчиняються двері в кімнату та його важкі кроки, що по хазяйські заходять до неї. Я прикинулась сплячою в надії, що чіпати мене він ще раз не надумав.

Він обійшов ліжко й щось забрав з тумби. Як виявилось потім – мій телефон. Здається саме це називають пасткою.

Наступного ранку не виходжу з кімнати до тих пір, поки не почую закриття вхідних дверей. Нарешті це відбувається й зі спокійною душею йду.

- Невже ти вийшла – каже металевий голос чоловіка  - Я вже думав ти там просидиш до другого пришестя.

- Я хотіла попити води – ховаючи очі відповідаю йому.

- Не бреши, ти чекала коли я вже піду геть. Я всю ніч думав над тим, що сталось.

- Й що ти вирішив?

- Що нам потрібно забути все, що відбулось сьогодні вночі. Я був не тверезий та й ти також винувата

- Але в чому?

- Ти відповіла на той поцілунок на вечірці, що зародило в моїй душі сподівання на відносини.

- Жень, ми грали перед твоїми друзями.

- Я не грав й твій язик також. Просто потрібно було ще почекати. Я стільки років очікував, ще один місяць й ти б була моєю. Але через надмірний алкоголь я став необачним й не подумав про те, що тебе так не взяти.

Боже, шо він меле. Так не вступай з ним в перепалку. Будь обачніше.

- Жень, ти налякав мене

- Я знаю – каже хлопець й робить крок на зустріч, через що я інстинктивно охоплюю себе руками.

Секундна пауза, він не відводить погляд від рук, через що я вирішую також споглянути на них. На них масивні синьці від його здоровенних рук й каблучка, яка досі висить на пальці. Кумедно. Нічого не кажучи направляюсь до вбиральні де розглядаючи себе в дзеркалі помічаю великий кровавий засос на шкірі.

- Ти нікуди не вийдеш, доти, доки вони не зійдуть – долинає голос за дверима

- Що?

- А як ти уявляєш собі похід на роботу? Пройдуть синьці й вже потім будеш йти звідси. А я знаю, що ти підеш.

- Дякую.

- Ліз, коли ти підеш, я більше в житті не хочу знати тебе. Аби можна було, я б стер всі спогади з тобою. Я пересадив би собі серце, аби тільки ніколи не знати й не відчувати любові до тебе. Ти витравила мене й те що ти вчора отримала, цілковито твоя заслуга. Якщо б’єш батогом, то й пряник давай. Ти знала про мої почуття! Але продовжувала жити вдаючи із себе дурепу.

- Пробач

- Я принесу мазь. Складай по троху свої речі.

Минув майже тиждень. Він був невблаганно довгий. Женя не дозволяв мені виходити на вулицю, напевно боявся, що піду з синяками знімати «побої». Ми більше не розмовляли, та й дивно було б, аби наші стосунки залишились як в минулому. На роботі я збрехала, що захворіла. Перші пару днів начальник намагався випитати чому саме я не виходжу. Старий мудак, думав, що через його огидні залицяння. Гидота бісова.

 Кожен день інтенсивно вмазувала в себе «Рятівник», аби скоріше прибрати сліди фізичного насилля й опинитись на волі. Я насправді була немов ув’язненою, просто в гарних умовах й у величезній квартирі, яка в момент перетворилась на сірникову коробку. Знаходитись з новим Женею виявилось тісно та душно.

 Я не готувала, та й він їв лише покупну їжу. 

Дім наповнився тишею до передостаннього вечора.

Близько сьомої години нам подзвонили в домофон. Як виявилось, це був його друг Максим, що приніс пиво й наполегливо зазивав Женю на перегляд матчу.

- Ну давай! Склади мені компанію, чи тебе Ліза очікує вже в ліжку – каже він, а щоки спалахують в мене. Я чула як Женя до цього моменту намагався вмовити Макса піти додому. Йому нема виправдання в моїх очах, але я допоможу.