Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Яке ж би то?

В а ґ н е р

(ще тихше)

                 Тут робиться людина.

М е ф і с т о ф е л ь

Людина? Ну?! Та в димній тій дірі

Для любощів умови невигідні.

В а ґ н е р

Бігме! Зачаття способи старі

Ми визнали за дурощі негідні.

Той ніжний пункт, звідкіль життя все йшло,

Те нутряної сили джерело,

Що для відтворень і давало й брало,

Близьке й чуже засвоюючи дбало, —

Це все здаю в архів однині я.

Хай плодиться по-давньому звір'я,

Шляхетніша ж натурою людина

Чистіш, гідніш родитися повинна.

(Повертається до вогнища).

Глядіть! Блищить! Усе, виходить, вірно:

Всі речовини скласти лиш домірно,

Тут суміш — от що головне;

Людське надіб'я скомпонуєм,

У колбу добре залютуєм,

Його належно сублімуєм,

То діло, певно, не схибне.

(Знов повертається до вогнища).

Звершається! Оформлюється маса.

Тут видно вже, що спроба удалася.

От вам одна з природних таємниць,

Що зглиблює ума людського міць.

Все, що природа лиш організує,

Уміння наше теж кристалізує.

М е ф і с т о ф е л ь

Багато взнав, хто довго жив,

Тому не в дивину весь світ широкий.

Подибував я вже в мої мандрівні роки

Кристалізованих людців.

В а ґ н е р

(все пильнуючи колби)

Шумує, грає, копошиться,

Іще хвилина — і звершиться.

Великий план чудний у першу мить,

Та розум наш всі випадки розчислить,

І мозок, що прекрасно мислить,

Мислитель здужає створить.

(Захоплено дивлячись на колбу).

Як любо, дзвінко склянка дзенька, дзінька,

Мутніє, сяє; значить, постає!

Вже ясно видно — виграє

У ній гарнесенька людинка.

Чого ще треба у житті?

Ось таємниця без покрова:

Услухайтесь у звуки ті,

Уже ж то голос, вже ж то мова.

Г о м у н к у л[163]

(з колби до Ваґнера)

Здоров, татусь! То ти мене створив?

Ну обійми ж, та стримуй свій порив,

Не дуже тисни, бо ще колба трісне.

Уже давно це діло звісне:

Природному відкриті всі путі,

А штучне має скніти взаперті.

(До Мефістофеля).

Ага! Це й ти тут, дядечку-шахраю?

Гаразд, мені потрібен ти до краю!

В щасливий час верстав сюди ти путь;

Раз я існую — мушу чинним буть.

Мені уже робота закортіла —

Навчи мене, як братися до діла.

В а ґ н е р

Одне слівце! Мені аж сором навіть —

Старе й мале трудні питання ставить,

Наприклад, це: ніхто ще не докаже,

Що тіло й душу так докупи в'яже,

Що їх ніщо неначе й не розлучить,

Проте одне другого завше мучить;

Або…

М е ф і с т о ф е л ь

        Пожди! Це не яка дивинка:

А чом не ладять чоловік і жінка?

Шкода над цим і міркувать, мій друже,

Тут діло є — кортить малому дуже.

Г о м у н к у л

Де діло є?

М е ф і с т о ф е л ь

(показуючи на бічні двері)

               Там покажи свій хист.

В а ґ н е р

(усе вдивляючись у колбу)

Який же гарний хлопчик цей протист!

Бічні двері розчиняються, видно — Ф а у с т   на ліжку.

Г о м у н к у л

(здивовано)

Значуще.

Колба вислизає Ваґнерові з рук, ширяє понад Фаустом і освітлює його.

               Гарне місце. Став прозорий

В густім гаю. Купальниці вже голі.

Які ж хороші! Так і ваблять зори…

Але одна аж сяє в їхнім колі —

З геройського, з божественного роду.

У хвилі ось її ступають ноги

Охолодить пломінно-любу вроду

У ласці кришталевої вологи…

Та де взялись — залопотіли крила,

І біла зграя тихе плесо вкрила.

Дівчата врозтіч, лиш одна цариця

Спокійно жде, нічого не боїться

І радо бачить князя-лебедина,

Що вже підплив і лащиться в коліна

І зважно, й ніжно… Ось він осмілів…