Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Візьмімо до уваги й той факт, що люди змінюють власні бажання залежно від того, хто агітує за певну позицію. Комік Джиммі Кіммел колись робив такий розіграш: зупиняв на вулиці перехожих і питав, які податкові плани, запропоновані Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, вони підтримують. Утім, респонденти не знали, що Кіммел поміняв ці плани місцями. У газеті The Hill потім писали, що відповіді залежали від того, кого з політиків підтримували люди: «Звісно, один за одним виборці Клінтон були заскочені тим, що підтримували пропозиції її суперника». Один чоловік, коли сказали, що він підтримує план Трампа, а не Клінтон, вирішив піти ва-банк: «Ну, значить я підтримую Дональда Трампа».[163]

Виявилося, жарти Кіммела ілюстрували істину, яка давно відома соціологам та експертам із політичних кампаній: виборці часто більше цікавляться кандидатами та їхніми особистостями, аніж ідеями чи політичними поглядами. Директорка з опитувань у Huffington Post, Аріель Едвардс-Леві, описала це так:

Американці, незважаючи на свої політичні погляди, не мають чіткої думки щодо кожного питання, особливо якщо йдеться про складну та заплутану тему. Люди схильні, і це зрозуміло, покладатися на власні вподобання: якщо політик, якого вони підтримують, виступає за певний законопроект, вони будуть схильні думати, що це хороша ідея, і навпаки.[164]Коли Леві з колегами здійснила більш серйозну версію засідки Кіммела, з’ясувалося те саме: республіканці, які так відчайдушно не погоджуються з позицією Демократичної партії щодо охорони здоров’я, а також Ірану та політики проти дискримінації, значно менше суперечили, якщо думали, що це пропозиції Дональда Трампа. Демократи зі свого боку пішли в іншому напрямку: вони виказували менше підтримки політиці власної партії, якщо думали, що це погляди Трампа.

Що ж, принаймні податкова політика та охорона здоров’я — це справжні проблеми з реальними позиціями щодо них. У 2015 році Public Policy Polling, ліберальна група з опитувань, дізналася як у республіканців, так і в демократів, чи вони підтримали би бомбардування країни Аґраба. Приблизно третина республіканців сказала, що підтримала б таку дію. Лише 13 відсотків виступили проти, а решта були непевні. Демократи менше підтримували воєнні дії. Лише 19 відсотків респондентів, що назвали себе демократами, підтримали бомбардування, а 36 відсотків рішуче виступили проти.

Країни Аґраба не існує. Це вигадана країна з мультфільму 1992 року про Аладдіна. Ліберали нарікали, що це опитування було свідченням невігластва та агресивності республіканців, тоді як консерватори казали, що це лише продемонструвало, як демократи завжди проти воєнних дій, хай як мало їм відомо про ситуацію. Для фахівців реальність, яку показало це опитування, хай і випадково, була однозначною: 43 відсотки республіканців і 55 відсотків демократів мали справжні, чіткі погляди щодо бомбардування країни з мультику.[165]

Деякі із цих забав несправедливі щодо суспільства. Звичайні люди переймаються власним життям, не намагаючись з’ясувати, чи ними маніпулюють опитування, чи розігрують коміки на зразок Кіммела (чи персонаж із Fox News Джесс Воттерс, який теж здійснює схожі опитування на вулицях). Так відбувається ще й тоді, коли виборцям показують різні позиції щодо певних питань у медіа, без жодних указівок, які погляди є більш авторитетними. Психолог Дерек Колер писав:

Урядові дії частково продиктовані громадською думкою. Громадська думка частково продиктована поглядами фахівців. Але громадська думка може (і часто так і відбувається) відхилятися від поглядів експертів, бо громадськість не просто відмовляється визнавати легітимність фахівців, як здається на перший погляд, а не може зрозуміти, на чиїй стороні більшість експертів.[166]

Наприклад, ток-шоу, де науковець каже, що генетично модифіковані організми (ГМО) безпечні, а опонент стверджує, що небезпечні, має збалансований вигляд, але насправді воно неймовірно викривлене, бо приблизно дев’ять із десяти науковців уважають, що ГМО безпечні для споживання. У якийсь момент, прямо посеред суперечки, аудиторія здається й повертається до простіших джерел інформації, навіть якщо це мем у фейсбуці.

Утім, немає виправдань невігластву й невтручанню громадян, особливо якщо йдеться про фанатичні симпатії, які змушують людей змінювати думку щодо політичних рішень просто через особу, яка за них агітує. Якщо громадськість не має жодного уявлення про суть проблеми й голосуватиме, базуючись на тому, хто їй до вподоби, а не на власних бажаннях, складно звинувачувати політиків і фахових радників у тому, що виборці самі наплутали. Як може функціонувати республіка, якщо народ, який наділив повноваженнями своїх представників розв’язувати питання війни та миру, не може відрізнити Аґрабу, Україну та Сирію?

Інакше кажучи, коли громадськість заявляє, що її обдурили чи нічого їй не сказали, фахівцям і політикам лишається тільки запитати: «Звідки ви знаєте?».

Коли пересічні люди нехтують фаховістю й заявляють, що ситі досхочу всім і всіма, вони забувають, що обрані ними люди все ще мають ухвалювати рішення — щодня щодо нескінченного виру проблем. Ці чиновники не можуть собі дозволити розкіш гидування фахівцями та опитуваннями, щоб повернутися до своїх телевізорів, комп’ютерів та ігрових джойстиків. Вони мають зобов’язання; часом ідеться про життя й завжди — про гроші. Держслужбовці вирішують усе: від правил дорожнього руху до догляду за дітьми. Ці рішення й те, як вони втілюються, впливатимуть на життя громадян: поінформованих і невігласів, залучених у процес, і тих, кому все байдуже.

Колапс довіри між громадськістю, фахівцями та обраними чиновниками в республіці відбувається у всіх напрямках. Особливо громадськість має бути спроможна довіряти лідерам та їхнім радникам. Проте ці стосунки стає неможливо підтримувати, якщо пересічні громадяни не мають жодного уявлення, про що йде мова та чого вони хочуть.

Коли довіра руйнується, невігластво за допомогою цинічної маніпуляції можна перетворити на політичну зброю. Антиінтелектуалізм по суті є інструментом хиткої демократії, бо стабільна демократія в умовах будь-якої культури покладається на громадськість, яка справді розуміє власний вибір. Більшості обивателів, які вже ставляться підозріло до освічених людей, багато не треба, щоб повстати проти фахівців, особливо коли такі бунти цинічно очолюють інші інтелектуали.

У 1942 році президент Франклін Рузвельт попросив радіослухачів піти й купити мапу, щоб слідкувати за його розповіддю про перебіг Другої світової війни. Мапи були швидко розпродані по всій країні. У 2006-му, менш ніж за шістдесят п’ять