Читати книгу - "Невипадково, Стейсі Браун"

Будильник невпинно нагадує, що час вставати. Виринаю з теплих обіймів Беннета й відключаю нав’язливу мелодію. Милуюсь ідеальним тілом коханого, що так солодко спить, навіть не відреагувавши на джерело звука. Серце стискається від приємного щему, викликаючи посмішку на обличчі. Вдягаю його футболку, яка нагадує про вчорашні пристрасті. Прямую на кухню в надії знайти хоча б каву, але дивуюсь, бо знаходжу багато продуктів на столі. Заглядаю в холодильник й не можу повірити, що досі не сплю. Він наповнений свіжими овочами й фруктами, молочними продуктами й безліччю всього.

Мабуть Беннет замовив їх вчора разом з вечерею, яку ми так і не скуштували. Прибираю застиглу їжу зі столу й готую сніданок. Потім прямую в душ, а коли виходжу, натикаюсь на кремезні груди й зухвалу усмішку.

- Ой, - завмираю від неочікуваності.

- Попалась, - хижо промовляє й загрібає в свої обійми ледь не до хрусту кісток. Впивається гарячим поцілунком, від якого випадаю з реальності.

- Тепер я нікуди тебе зі своєї квартири не відпущу. – дражнить, накручуючи моє пасмо волосся собі на палець.

- Чому? – всміхаюсь.

- Бо я починаю звикати до пристрасних ночей й ідеальних ранків, - дарує короткий поцілунок.

Його слова викликають безтурботну усмішку, я беру його за руку й веду на кухню.

- Давай снідати, бо скоро вже треба виходити. – сідаю на стілець й приймаюсь за сніданок.

Беннет стоїть в дверях, розслаблено опираючись на двері й зав’язавши руки на грудях. Його погляд й зачарована усмішка відволікають від сніданку. Дивлюсь на нього, а він лише мовчить, всміхаючись. Не витримую його мовчанки й питаю:

- Що?

Він підходить ближче, нахиляється наді мною й промовляє:

- Ти ідеальна!

Знов палаю від його слів. Він сідає поряд й приймається за їжу, нахвалюючи мене. А я тільки й сяю, вислуховуючи його компліменти.

Дивлюсь в дзеркало й розчаровано зітхаю. Стою у вчорашньому одязі, який чудово підходить до виставки, але буде дивно виглядати серед суворого офісного дрес-коду.

- Ти можеш мене завести додому? – питаю поки Беннет перевіряє свій телефон.

- Навіщо?

- Хочу перевдягнутись, - відповідаю, - я не довго.

Він задумливо вдивляється в телефон, а потім відповідає:

- Так, поїдемо. Але я піду з тобою.

- Щось не так?

- Все добре, просто не хочу лишати себе саму ні на секунду, - цілує й виходить за двері.

Я виходжу за ним і ми прямуємо до машини. Але стурбованість в його голосі викликає сумніви і я розумію, що все не так добре, як він мені каже.

Беннет спритно керує машиною і ми швидко доїжджаємо до мого будинку. Коли піднімаємось ліфтом і опиняємось на потрібному поверсі, прямуємо до дверей. Я швидко перевдягаюсь поки він чекає в вітальні. Коли виходжу зі спальні, помічаю як Беннет напружено стоїть біля вікна й дивиться вдалечінь.

- Ну, що поїхали? – промовляю й беру сумочку, побоюючись спізнитись на роботу.

- Це поганий район… якийсь час поживеш у мене.

- Нормальний район… центр міста… - розгублено промовляю.

- Нікі, так треба. В мене тобі буде безпечніше, - розвертається й прямує на вихід.

Я хапаю його за руку, коли він проходить повз. Від напруги й хвилювання я не можу втримати емоції:

- Ти можеш нарешті пояснити що відбувається?

- Я поясню, - його серйозне обличчя напружує ще більше, - тільки не зараз. Ввечері поговоримо.

- Добре, - розчаровано зітхаю й прямую за ним.

Поки їдемо в машині, ніхто не наважуються порушити мовчання. Мене пригнічує невідомість. Якось все заплутано. Беннет постійно каже про небезпеку, яка мені загрожує, але нічого конкретного не говорить. Цей Люк дивний… Що ж вони з Беннетом не поділили? І чи правда він такий небезпечний? Мабуть не варто перевіряти, бо з нашого першого знайомства, він викликає в мене лише неприємні відчуття.

Зупинившись перед офісом, я відкриваю дверцята.. Але ніжний дотик зупиняє мене:

- Нікі, я обіцяю, що все розкажу, – запевняє, втамовуючи мою образу.

- Добре, - відповідаю.

- О котрій тебе забрати?

- О шостій,- промовляю й знов намагаюсь вийти з машини, але рука Беннета не відпускає.

- Місс Сміт, ви нічого не забули? – грайливо промовляє.

Я дивуюсь як швидко він вміє жонглювати своїм настроєм, та не можу злитись, коли він так до мене промовляє. Його грайливий голос викликає лише усмішку.

- Здається нічого, - стріляю очима.

- Тоді доведеться вам нагадати. – ніжно цілує, вдаряючи струмом по мокрих вустах. Знов здіймаюсь над землею, забуваючи про всі негаразди.

- Тепер згадала, - усміхнено відповідаю й виходжу з машини.

- До вечора, - промовляє й їде.

- Бувай, - проводжаю його поглядом.

Якесь погане передчуття скребеться в грудях. Чи може це вже перша стадія параної? Відганяю від себе погані думки, розвертаюсь й прямую до високої офісної будівлі.

Любі читачі! Будь-ласка поділіться Вашими враженнями щодо книги!

Чекатиму на ваші лайки та коментарі))))