Читати книгу - "Катастрофа для мільйонера, Альма Лібрем"

— Я більше ніколи не сяду взимку в авто, — заприсяглась я, чіпляючись пальцями за обтягнуте екошкірою кермо. — Принаймні, на водійське сидіння. Принаймні сьогодні. Йой, лишенько!

Зітхати було вже пізно. Я щойно збила людину на пішохідному переході.

На щастя для нас всіх, я вже гальмувала. Хто ж винен, що дорога така слизька! У мене гума зимова, не лиса, і їхала я повільненько, і уважна була! А все одно машина пішла юзом. Чому? Бо я — Леся Катастрофа, і у мене все завжди не слава богу.

Я відкрила дверцята та вискочила на вулицю. Ледь не привіталась лобом з кригою, поїхала по слизькому, що ще вчора було калюжею і врізалась простісінько в свою жертву, чоловіка, що саме встав на ноги.

Ну, недовго. Бо ми з ним полетіли прямісінько у сніг, прямо на швидкості мого ковзанярського руху.

Його руки міцно обхопили мою талію. Я вчепилась пальцями в комір незнайомця і стискала так, ніби від цього залежало моє життя.

Він виявився… Гарним. Широкоплечий, міцний, шикарний просто чоловік. Палахкотливі зелені очиська, довжелезні вії — мені б такі, — міцне підборіддя, тижнева щетина, об яку мені вмить захотілось потертись носом, розльотисті брови і ніс з горбинкою, світло-каштанове волосся, зачесане набік… Зараз воно, щоправда, стирчало в різні сторони, але не дивно — він двічі падав! А тіло, ох! Мрія, а не тіло. Міцне, підтягнуте, сильне. Будь-хто на моєму місці хотів би притиснутись та насолодитись його шаленим теплом.

Від чоловіка пахло приємними парфумами, трішки терпкуватими, з хвойно-лісовими відтінками. Неймовірна комбінація свіжості, брутальності та інтелігентності. Дуже йому підходить!

Я відчула, що просто пропала. Ще ж просто щось надзвичайне! Моє серце вже належало цьому чоловікові. Зараз я вибачусь перед ним, ми подякуємо долі за те, що ось так цікаво зіткнулись, поцілуємо (можливо, лобами) священну калюжу, що так вдало замерзла, та вирушимо до РАЦСу, бо він того вартий, чесне слово.

Можливо, я випереджаю події! Але ж чоловік дивився на мене такими зачарованими очима, що нічого іншого й бути не може! Це точно кохання.

Я здула з лоба руду прядку, зібралась уже все-все йому сказати, і в цю тривожну мить він видав:

— Що в дідька тут відбувається? Хто тебе взагалі за кермо пустив, ненормальна?!

Казкова мрія про принца розбилась на дрібні уламки.

— Припиніть мене лапати, чоловіче! — вигукнула я. — Це харасмент! Ви лізете руками мені під светр!

— Ти на мене впала!

— Це ти потягнув мене назад! — я втратила решту бажання підбирати формулювання, що звучали б хоч трішки лагідно. — А я взагалі-то підійшла подавати руку!

— Не збила б мене, не треба було б мені руку подавати! — обурився він. — І перестань за мене чіплятись! Це непристойно!

— Чиє б нявчало, а чиє б мовчало! — я фиркнула і спробувала з нього сповзти.

На жаль, під ногами було все так само слизько, ще й додався вельми романтичний акомпанемент з автомобільних гудків. Нас явно намагались підігнати, і я, в принципі, розуміла тих водіїв. Не надто приємно, коли попереду стоїть, мов вкопана, машина.

Чоловік встав першим. Навіть подав мені руку, але, перехопивши мій лихий погляд, швидко відсмикнув її. Я ледь не впала знов і остаточно прийшла до висновку, що шалено на нього ображена. Нахаба! Гірше не вигадаєш. Але відновити рівновагу мені все-таки вдалося. Щоправда, для цього я спочатку вхопилась за капот власної машини, а потім за пальто чоловіка, але звелась все-таки на рівні ноги.

Тепер можна було зайняти максимально ображену позу і сердито дивитись на нього. Щоправда, я все ще відчувала себе трохи винною. Хай не з моєї вини, а через те, що комунальники, як завжди, на “відмінно” впорались зі своєю роботою, але я все-таки його збила. А потім ще й на нього впала!

— Ви як, — знову перейшла на більш шанобливий тон я, — цілий? Я нічого вам не пошкодила?

Чоловік гмикнув.

— А що, хочете добити те, що не зламане?.. Ні, мені пощастило, я лише впав. Не почнеться запалення куприка — і можете радіти, ви уникнули суду.

— Ваше щастя, що я гальмувала. Кляті слизькі дороги, — буркнула я.

— І літня гума.

— У мене зимова гума! — обурилась я. — І не треба перекладати проблеми з хворої голови на здорову! Не я лишила непосипаною та замерзлою калюжу посеред дороги! Не я так добре ті дороги ремонтувала, що тут можуть пролягати калюжі, більше схожі на озеро, щоб потім машина юзом шла! Де комунальники, де міська влада, де, зрештою, працівники цього офісу, чому не дбають, як до нього під’їжджати?

Я ткнула пальцем у висотку, що була саме неподалік, височіла над нашими головами і виблискувала стінами з темно-зеленого скла. Що за мода, робити не будинки, а якісь скельця, що їх наскрізь проглянути можна… І як в тому офісі працювати?

Гаразд, ось про це я дізнаюсь тільки тоді, коли влаштуюсь нарешті на роботу. Було б непогано, до речі, бо саме в тому бізнес-центрі у мене сьогодні і призначена співбесіда.

Згадавши про це, я перестала тицяти у висотку пальцем, натомість схрестила руки на грудях і уважно оглянула чоловіка. Менш гарним він не став, менш самовпевненим — також. На моє щастя, виглядав незнайомець цілим та неушкодженим. Ну, житиме точно. І голову я йому не розбила. Тільки, здається, трохи забруднила пальто. Може, обтрусити?