Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

панів наших мають» і не з’являються на місце збору згідно з урядовими наказами. Тому король вимагав, аби винних «без всякого милосердя наказуєм карати на горла» й конфіскувати «маєтки їх». Рада панів мала подумати, що робити з послами Мехмед-Ґерая І, які досі мешкали у Вільні. А також щодо щорічних упоминків і грошей, захоплених при знищенні Іслама, яких вимагав хан. Крім того, король звертав увагу на відносини із заволзькими й ногайськими ордами, які своїми походами в причорноморські степи фактично захищали кордони Великого князівства Литовського.

Окреме місце в листуванні короля з Вільном посідало питання безпосередньо Києва та інших прикордонних міст. Сигізмунд І скаржився, що досі не виконано його розпорядження щодо ремонту київських укріплень і присилання до тамтешнього замку жита. Тому він наказав, аби до Великодня все було зроблено. Що ж до військових сил на кордоні, то Сигізмунд І запропонував Вільну план, який у майбутньому повністю довів свою ефективність. На думку короля, на кордоні потрібно постійно утримувати 2—3 тисячі «дворян наших на пенязях для... швидкої оборони панствам нашим від того поганства». І набрати в Києві на службу 1—2 тисячі козаків на чолі з дворянином королівським, аби вони «по Дніпру на перевозах» мешкали «і тих перевозів стерегли й боронили, скільки їм Бог милий допоможе». Оборонні заходи, запропоновані на Сеймі королем, у разі їх виконання, мали досить ефективно захистити Велике князівство від агресії з півдня. Але допомога прийшла з іншого боку й була неочікуваною не тільки для Вільна, а й для інших країн південної Європи.

Уперше за понад п’ятдесят років своєї кримської політики Велике князівство Литовське змогло застосувати кроки, спрямовані на перехоплення ініціативи. Поразка під Астраханню, вторгнення волзьких орд і напади литовських вояків значно послабили Кримський ханат. Водночас нові способи оборони, застосовані Литовським князівством 1524 р., довели свою ефективність у боротьбі з кримською агресією. Великим головним болем для Вільна знову, як і наприкінці XV ст., стала загроза турецького вторгнення.

Нова «Вітовтова» політика в дії

Наприкінці 1524 р. у Кримському ханаті розпочалася внутрішня війна, яка з періодичними перервами тривала до 1537 р. і в яку поступово були втягнуті всі сусідні країни. Фактично точилася боротьба між «партією незалежників», очолюваною сином Мехмед-Ґерая І Іслам-Ґераєм, і «турецькою партією», керівником якої були Саадет-Ґерай І, а пізніше Сахіб-Ґерай І. Каталізатором, напевно, стали події, що мали місце під час походу кримців 1524 р. Як зазначав М. Бєльський, Іслам-Ґерай був одним із керівників кримського війська, і саме татарські загони, очолювані ним, досягли найбільших успіхів під час рейду українськими землями Польщі. У той же час провина за поразки, завдані козаками степовикам на зворотному шляху, лежала на хані, який, маючи при собі турецьких вояків, не спромігся прикрити тил свого війська й забезпечити йому вільний відступ до півострова.

Напевно, навколо останнього сина Мехмед-Ґерая І почала згуртовуватися кримська знать, яка була невдоволена Саадет-Ґераєм І за його репресії та протурецьку політику. У листі до Сигізмунда І Іслам-Ґерай, пояснюючи причини конфлікту між ним і ханом, прямо вказував, що останній, ставши ханом, «братію нашу порізав, а потім [намагався] нас погубити й батька свого царство втратити». У той же час Саадет-Ґерай І, пишучи до того ж Сигізмунда І, зазначав, що Іслам-Ґерай почав «вархалт за порадою лихих людей» і що «він не з власної волі те вчинив». Подальші події підтвердили, що за Іслам-Ґераєм стояли чималі сили.

За донесеннями московських послів хан вирішив убити свого племінника. Проте Іслам-Ґерай, пам’ятаючи долю своїх братів, був на сторожі та вчасно зміг врятуватися і зміцнити табір своїх прихильників. За їх допомогою він захопив біля Перекопа матір Саадет-Ґерая І, а також його череди. Невдовзі Іслам-Ґерай вступив до Кримського півострова й вірною йому частиною кримської знаті був проголошений ханом (хоча навряд чи це було легітимним). Саадет-Ґерай І не з своєї волі відступив до Перекопа з малою кількістю людей. 4 листопада 1524 р. Іслам-Ґерай розпочав облогу Перекопської фортеці, яка затягнулася на три місяці. Саадет-Ґерай І скористався слушним моментом і завдяки своїм активним маніпуляціям знову залучив на свій бік більшість кримських князів і мурз, що змусило Іслам-Ґерая відійти до Молочних Вод. Не останню роль у цьому зіграли турецькі яничари, озброєнні вогнепальною зброєю. Взагалі, упродовж свого правління у боротьбі з внутрішніми й зовнішніми ворогами Саадет-Ґерай активно використовував турецьких вояків з їхніми «гарматами» і «ручницями».

Оскільки успіх під час цих внутрішньокримських баталій коливався то в один, то в інший бік, а власних сил для остаточної перемоги не вистачало кожній із сторін, то це змушувало конкурентів шукати підтримки ззовні. Зокрема, Саадет-Ґерай І, який уже мав у союзниках могутнього султана Сулеймана І, намагався водночас заручитися підтримкою правителя Московського князівства. 18 лютого 1525 р. він надав Василію III шертну грамоту, в якій обіцяв «у любові від дітей до внучат, братом і другом бути», причому грамота мала явне антиягеллонівське спрямування, оскільки хан обіцяв «на Жигимонта короля польського, і на великого князя литовського, і на їх дітей, або інший хто буде на Великому князівстві Литовському государ, і на Польському королівстві, і на їх дітей обидва за один будемо». Отже, цією грамотою був оформлений наступальний союз Москви та Криму, спрямований проти об’єднаних персональною унією Польської і Литовської держав. На перший погляд, повторювалася ситуація останньої третини XV ст., коли навколо Великого князівства Литовського існував блок агресивно налаштованих проти нього сусідніх держав, що призвело до катастрофічних наслідків для цієї країни. Але насправді ситуація для Вільна не була такою страшною. Москва, що й так втомилася від довгої війни з Литвою, втягнулась у затяжний конфлікт із Казанню. Це, в свою чергу, різко зменшило її політичну активність на західному напрямку. Що ж до турецько-татарського блоку, то тут на перешкоді став Іслам-Ґерай.

Повернувшись 1525 р. до Криму, бунтівний царевич не тільки завдав поразки прихильникам хана, а й знищив турецький експедиційний корпус із 1700 вояків, очолюваний головним турецьким чиновником на півострові кафським пашою. Іслам-Ґерай у пошуках підтримки звернув свій погляд на Вільно. У серпні 1525 р. він на чолі своєї орди підкочував до Дніпра й надіслав до Сигізмунда І листа, в якому, називаючи себе «великим царем», повідомив, що «влани і князі і карачеї і вся орда мене, брата вашого [Іслам-Ґерая] полюбивши, на царство посадили», тому він пропонував поновити союз, що існував між його батьком Мехмед-Ґераєм І і Сигізмундом І, а за це обіцяв у «правді та присязі батька свого стояти». Крім