Читати книгу - "Слово темряви, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ двадцять сьомий. Сіра принцеса Блакитного Світла.

– Луно, що з тобою коїться? – Арфір запитав це тихо, так щоб його слова могла почути його сестра, навідміну від гостей імперії, які споглядали і дивувались некоректній поведінці світлої принцеси.
– Нічого. – прохолодно відказала вона.
– Тоді поводься належно. 
– Я так і поводжусь. – не спиняла свого захисту Луна, не розуміючи чому її старший брат так дивується і вимагає від неї того, чого не повинен вимагати.
– То що переказати правителям Темної імперії? – не відступав представник темних, наголошуючи на важливості цього питання.
– Поки що, – в розмову вступив радник імператора. Чоловік з густою рослинністю на худорлявому обличчі та очами кольору блакитного малахіту. Він був радником ще за часів Аурель другого, а потім присягнув на вірність його синові і за свої довгі літа вже навчився розуміти відносини в імператорській родині, і в моменти скрути брав на себе повноваження відповідати на неоднозначні запитання. – сповістіть імперію Темряви про пробудження нашої ясносвітлої. Усі відповіді ви отримаєте, коли на те буде час.
– Чи ясносвітла памятає про те що сталось з нею? – питання посипались на радника з усіх сторін. Гості вимагали відповідей, яких самі ж світлі поки що не мали.
За кілька хвилин вислуховування безглуздих запитань та ще безглуздіших відповідей, Луна вирішила, що їй набридло бути присутньою на зустрічі. Вона встала з лави і обвівши очима світлу залу, залиту яскравими вогнями, зітхнула:
– Не бачу сенсу в продовженні цієї розмови. – світла принцеса холодними очима подивилась на свого брата. – Відведіть мене до батька негайно!
– Приношу свої вибачення, – звернувся Арфір до присутніх, зупинивши на півслові свого радника, який спокійно приклонив голову і відступив в сторону. – Наша ясносвітла потребує уваги родини і відпочинку від минулого, тому з вашого дозволу, ми провідаємо нашого батька, а на всі ваші питання я дам відповіді на завтрашньому балу. – і витримавши важкий погляд сестри, підвівся зі свого місця і запропонував їй пройти за ним.
Опинившись залаштунками тронної зали, діючий імператор схопив світлу принцесу за плечі і виказав своє незадоволення і часткове розчарування її поведінкою:
– Що змінилось в тобі, сестро? Ти зовсім не схожа на ту світлу, яка була моєю молодшою сестрою! Принцеса світлих не повинна так себе поводити в присутності темних і тим більше так розмовляти!
– За що ви боролись на те й напоролись! – відказала Луна, повільно прибираючи руки брата. – Ви винні в цих змінах. Ви наразили мене на втрату Світла і Життя! Саме ви, мій любий брате! Тепер не дивуйтесь моїй прохолоді і чистому сяйву мого світосприйняття.
– Луно, досить!
– Ви повелись на заклик Темряви. Ви впустили її в своє серце, а разом з тим дозволили мені померти. – не відступала принцеса. – Ви наробили лиха імпері Світла! Тепер насолоджуйтесь!
– Відведіть принцесу до цілителів, нехай вони оглянуть її. – наказав Арфір двом асасинам, які щойно зявились поряд з ними.
Чоловіки, обличчя яких було сховано під каптурами білих накидок, зробили крок до світлої принцеси і завмерли на своїх місцях, не маючи змогу поворушитись. Їхні тіла вже були підконтрольними ляльководу, який тримав свої крижані руки біля гарячих сердець. Вони відчували як їхнє внутрішнє Світло починає згасати, підкорюючись волі володаря Світла.
Світла принцеса посміхнулась куточками своїх губ і примружила очі, вдивляючись у очі старшого брата. Зіниці в його очах розширились, а серце забилось у ритмі галопу. Вона відчувала, як Арфір здогадується, що те що він вважав оманою насправді реальніше за все реальне. Світлий кронпринц, який за ці роки забуття Луни, став правлячим імператором, відсахнувся від сестри і випустив полумя з долонь. Його пальці світились яскраво-жовтим, а відкриті ділянки шкіри зблідли, накопичуючи усію магію та сили у тремтячих долонях.
– Луно, що ти коїш? – тихо запитав Арфір, не приховуючи жаху, яким перекошувало його обличчя.
    – Те, чого ви мене навчили, брате. – відказала вона. – Захищаюсь.
    – Від кого? Від мене та твоїх вірних?
    – Від ваших наказів. Від цього консерваторського життя та думки про те, що жінка завжди буде лялькою в руках чоловіків, які прагнуть більшої влади! – Луна відчувала, як тануть життя в її пальцях, життя сповнені Світла та сили, яку прагнуть вкусити усі істоти Темряви. Вона знала, що колишня світла принцеса все ще спочиває вглибині неї, чекаючи на поштовх чи причину для пробудження. І та колишня світла нізащо не допустила скривдження своїх вірних і ніколи б не відчула тієї злості, яка пульсувала в грудях нової сірої принцеси.
    – Сестро, тому тобі і потрібно відвідати Ллею та старійшин, – заспокоївшись та загасивши полумя в долонях, Арфір зрозумів, що його сестра поводиться як загнаний звір, який щойно прийшов до тями і усвідомив, що все довкола нього змінилось. – тому що ти багато чого пропустила за ці роки. Тому що на тебе вплинула магія Хаосу та мічення носіїв Смерті, які допомогли нам зберігти твоє життя.
    – То, ти вважаєш, що я не прийшла до тями?
    – Я вважаю, що ти потребуєш відпочинку, а вони, – Арфір кивнув на асасинів, які втрачали здатність дихати, – потребують милості. Памятаєш? Милість – це щось більше ніж жалість,
    – Милість – це яскраве Світло, яке народжується в чистому серці. – завершила думку брата Луна, примирившись з тим, що Арфір має рацію і дійсно відчуває її нагальні потреби.   
    
    Звістка про пробудження світлої принцеси майже настигла маршала темної армії в момент, коли він очолював наступ на сліпу ділянку, де скопичувалась велика кількість Відступників. Він нісся на Спалаху крізь першу хвилю монстрів, які були отруєні магією Відступників, як відчув занеміння лівої руки та оскаженіння своїх Тіней.
    Випускаючи Темряву вперед у вигляді велетенського туманного кажана, Темніан згасив полумяно-чорний меч і перемагаючи пекучий біль, подивився на свій запясток. Лінія, яка до недавна майже не була помітною, засвітилась яскравим блакитним світлом, засліплюючи погляд. Його кінь продовжував нестись самостійно, отримавши повну довіру і контроль над життям свого господаря, в той час як Темніан притискаючи ліву руку до грудей, утримував її правою рукою і ричав пораненим звіром.
    Біль був настільки сильним, що маршал темної армії не зміг стримуватись. Він не усвідомлював, що з ним коїться, але здогадався що такий стан якось повязаний з його нареченою, яка три роки тому віддала йому своє життя. І стародавня магія крові не була знищена привязкою жриці Світла до Місячної долини, як йому обіцяли. 
    – Маршале! – вигукнув хтось з воїнів, які неслись на своїх скакунах поряд з ним. – Стережіться! 
    Не встиг Темніан зрозуміти про що його попереджали, як відчув сильний поштовх зправа та удар, від якого його Спалах не зміг втримати рівновагу, завалившись набік. Впавши на землю, кінь заіржав і за мить звівся на ноги, готовий продовжувати біг та зупинився, відчуваючи що щойно втратив свого наїзника. Маршал при падінні вдарився спиною об землю, та продовжив лежати знесилено противлячись обволікаючому занемінню лівого плеча та шиї.
    Те що збило Спалаха завило сурмою, яка могла полопати барабанні перетинки у вухах тих, хто спромігся подивитись у його бік. Монстр з зубастою пащою і чотирма скривавленими очима стояв на лапах за кілька кроків від своєї рандомної жертви, якою виявився сам маршал темної армії. З його пащі безупинно витікала отруйна слина, а на лапах проступили гострі кігті кольору дощового грунту. Густий скуйовджений загривок піднявся догори і здригався в такт важкому диханню потвори, яка стояла широко розтавивши свої лапи і відчуваючи свою перевагу над здобиччю.
    – До маршала! – доносилось звідкись.
    – Маршале! – вигукували свідки, зворушені та збентежені бездіяльністю свого молодшого кронпринца.
    Ніхто не міг зрозуміти, що Темніан знерухомлений болем і не здатен відчувати частину свого тіла. Він не міг бачити і Чортомола – монстра, який був ніби ціпним псом у сильних Відступників, керований своїм господарем. Він не міг спрямувати свої Тіні на захист Спалаха чи повернути до себе Темряву, яку він відпустив поперед себе для розчищення шляху. Він вже не міг відчувати нічого окрім опалюючого болю, який підкрадався до його грудей, сдавлюючи легені та виламуючи ребра.
    Навіть якщо б його воїни встигли дістатись до Темніана, чи Спалах став би на заваді потворі, яка вже зробила вбивчий крок до знерухомленого тіла маршала темної армії, у нього не було шансів на виживання. Якби він сам спостерігав за цією ситуацією зі сторони та міг проаналізувати усі варіанти, то визнав, що бідолаха не може уникнути смертельного вироку. Потвора була спритнішою за інших монстрів та звірів і достатньо було отримати одну подряпину чи потрапляння отруйної слини у будь-яку рану, щоб вбити жертву.
    – Хантеші! – вигукнув хтось з надривом голосу, посіявши паніку у серцях як самих темних воїнів так і тих проти кого вони вели боротьбу.
    При спогаді про наймогутнішого звіра Першосвіту, Відступники почали метушитись і озиратись довкола себе, втрачаючи здатність вести оборону. Жах в очах зневірених був настільки великим, що дехто з них падав на коліна перед своїм противником і складав зброю, благаючи про захист від первісної Пітьми, яка здригала землю тупотом своїх металевих копит.
    Потвори, які допомагали Відступникам у протистоянні з імперськими військами, в данному випадку темними, починали видавати виючі звуки, що нагадували скуління голодних цуценят, які не можуть знайти цицьку своєї матері. Монстри вже не мали бажання продовжувати боротьбу, піджимаючи свої хвости і вдавлюючи голови у плечі, стрімко тікали хто куди, оминаючи табун Хантеші, що нісся з лісових Хащів на поле бою.
    Воїни Темної імперії в більшості своїй застигали на своїх місцях, намагаючсиь передбачити напрямок зо два десятки шалених гончаків, які зносили усе живе на своєму шляху. Коні під своїми наїзниками гарцювали копитами, вибиваючи куски землі та кивали головами, ніби вітаючи тих, кого усі страшаться на підсвідомості. Сама Темрява спалахами блискавок наказувала усім зупинитись і подивитись у очі своїм жахам.
    Коли Чортомол стрибнув на Темніана, він ще не міг знати, що буде розчавлений як маленька горошина, яка втрапила під підошву важкого чобота. Чорний хмароподібний кажан встиг повернутись до свого володаря і відкинув тіло монстра на кілька метрів в сторону, і вже за мить його затоптали копита Хантеші, які різко розвернулись прямо перед маршалом темної армії, і продовжили свій зигзагоподібний рух, звільняючи сліпу ділянку від тих, хто занадто довго панував на ній.
    Темні з завмиранням серця спостерігали як знищуються сотні Відступників і десятки потвор, що не встигли врятуватись втечею, і жоден з представників імперських воїнів не постраждав від цієї раптової зустрічі з Хантеші. Первісна Пітьма зникла так само швидко як і зявилась, не зупинившись ні на одну мить.
    – Маршале? – біля тіла молодшого кронпринца опустився на коліна один з воїнів, що отямився щойно Хантеші покинули поле бою. – Маршале? – в його болотяних очах було стільки запитань, що знадобиться кілька годин щоб відповісти на них усі. 
    – Що з маршалом? – перепитав інший воїн, підбігши до них, а слідом за ним кілька десятків темних утворили невеличке коло, оглядаючи стурбованими поглядами тіло Темніана.
    – Треба відвезти маршала у табір. З ним коїться щось незрозуміле. – запідозрив болотяноокий, заглядаючи у кришталеві очі маршала темної армії. В тих очах була безмежна пустота і блискавки блакитного сяйва, які спалахували як ліхтарі на святі Світла.