Читати книгу - "Київська Русь"

Є достатньо підстав стверджувати, що головною містотворчою силою на початковому етапі руської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать, усвідомивши своє особливе становище в суспільстві, одразу розпочала будівництво для себе кріпостей-замків, які порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, в межах стін формувалась військова дружина, здатна протистояти зовнішній загрозі і реалізувати претензії правлячої верхівки на внутрішнє панування. Варяги, які познайомилися з Руссю у IX — X ст., назвали її “Гардаріки” — країною міст (замків).

Назви більшості давньоруських міст з’являються на сторінках літописів у другій половині XI — на початку XIII ст. Згідно з підрахунками М.М.Тихомирова, до другої половини XI ст. належать згадки про 50 нових центрів, до XII ст. — понад 130 і до перших десятиліть XIII ст. — про ще близько 50. Це приблизно три чверті усіх літописних міст[353].

Бурхливий розвиток міських форм життя був закономірним наслідком поглиблення процесів феодалізації всієї країни. На заключному етапі раннього феодалізму (друга половина XI — початок XII ст.) нові міста виникали переважно в центральних районах Русі. Це — Бужськ, Дорогобуж, Новгород, Святополч, Дубен, Острог, Пінськ, Сновськ, Теребовль, Треполь, Воїнь, Черторийськ і деякі інші. У другій половині XI — на початку XIII ст. активні процеси містоутворення спостерігаються в західних землях Південної Русі — Волинській і Галицькій. Будувалися вони переважно на західних рубежах князівств, що зумовлювалося потребами окреслення і стабілізації державного кордону Русі.

Відзначаючи загальний ріст чисельності давньоруських міст другої половини XI — початку XIII ст., слід зважити й на те, що це лише один із показників динаміки містоутворення. Інший полягав у бурхливому зростанні і розвитку старих міст, які в XII ст. набули зовсім нової якості.

Становлення міських форм життя на Русі не відбувалося за єдиною соціологічною схемою. Процеси ці багатолінійні і різноспрямовані. Умовно можна виділити три основних шляхи містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Відбувалися вони приблизно в один і той самий час, але зумовлювалися різними умовами розвитку і відіграли неоднакову роль у соціально-економічній історії давньоруського міста. Перший шлях виявився фактично тупиковим, оскільки обумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами. Торговельно-ремісничі центри прийшли до занепаду і припинили своє існування в кінці X — на початку XI ст. у зв’язку з припиненням функціонування трансєвропейської торговельно-економічної спільності. Общинно-феодальний і державний шляхи утворення міст становили природну еволюцію нових соціальних форм життя, які виникли із потреб розвитку самого східнослов’янського суспільства.

З часів М.М. Тихомирова побутує думка, що напередодні монголо-татарської навали на Русі налічувалось понад 300 міст. Підставою для такого висновку стали літописні повідомлення. Пізніше, з накопиченням даних археологічного вивчення давньоруських городищ, стало очевидним, що більшість таких центрів містами в соціально-економічному значенні цього слова не були. За нашими підрахунками справжніх міст на Русі XII — XIII ст. було близько 100[354].

За розмірами, а отже, і за кількістю населення давньоруські міста XII — XIII ст. можна поділити на чотири групи. До першої слід віднести найбільші центри, площа яких наближалась або перевищувала 100 гектарів: Київ (360 — 380), Чернігів (250), Новгород (150), Переяслав (150), Галич (250), Володимир-Волинський (близько 80), Полоцьк (80), Смоленськ (70), Суздаль (близько 70), Володимир-на-Клязьмі (200), Василев (130), Вишгород (близько 80), Білгород (100).

Другу групу становили міста, площа яких дорівнювала 10 — 50 гектарам: Новгород-Сіверський (30), Остерський Городець (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10), Вітебськ (11), Псков (15), Ладога (16), Переяслав-Заліський (30), Білоозеро (30), Рязань (53), Переяслав-Рязанський (30).

Третя група — це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 гектарів; до четвертої належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 гектара.

Дані, які є сьогодні в розпорядженні дослідників, дозволяють зробити висновок, що загальна кількість міського населення Русі в XII — XIII ст. становила 510 — 520 тисяч чоловік. У крупних містах проживало від 10 до 50 тисяч чоловік, у середніх — 3 — 5, у малих — 1 — 2 тисячі чоловік[355]. Загалом це наближається до тієї кількості населення, яке мешкало в містах Західної Європи. Лондон в XI ст. налічував 30 тисяч чоловік, Гамбург, Гданськ та інші торговельні міста XII — XIII ст. мали приблизно по 20 тисяч жителів.

Упродовж тривалої еволюції визначились основні соціально-топографічні закономірності розвитку давньоруських міст. Незалежно від давньої родоплемінної чи общинної поселенської основи, на базі якої виникали найдавніші міста, головним елементом їхнього росту і розвитку була кріпость. Спорудження цитаделі приводило до концентрації населення під її стінами, а отже — і до неминучого руйнування старої поселенської структури. Феодальна природа міста обумовила його соціально-топографічну двочастинність: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувались органи влади і управління, ніби протистояв величезному передмістю — посаду, населеному переважно демократичними верствами населення. Ряд великих міст мав окольні міста, які посідали в містобудівному і соціальному планах проміжне становище між дитинцем і посадом.

Така соціально-топографічна модель давньоруського міста, народжена на ранніх етапах розвитку східнослов’янської державності, лишалась універсальною упродовж століть. З кінця XII — на початку XIII ст. передмістя-посади ділилися на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. Найкраще вони відомі у містах Північної і Північно-Східної Русі, але мали місце і в містах Південної.

Давньоруські міста різнилися як соціально-економічною основою свого розвитку, так і формами міського устрою. Їх типологічна різноманітність обумовлювалася багатьма факторами, серед яких: природно-географічні і господарські умови, нерівномірність феодалізації країни, зовнішні впливи, особливості політичного устрою, місце того чи іншого міста в державній ієрархічній структурі.

Більшість міст основою свого економічного розвитку мали сільськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Але співвідношення цих галузей у містах було різним. Вивчення таких міст Південної Русі, як Білгород, Торчеськ, Треполь, Чучин, Полоний, Колодяжин, Плісненськ, Ізяслав та інших, показало, що вони як центри світського і церковного землеволодіння розвивалися переважно на сільськогосподарській основі. Їхня виробнича база повністю або значною мірою знаходилася за межами міста. Ремесло в них відігравало другорядну роль і обслуговувало насамперед провідну галузь господарства.

Такі аграрно-феодальні міста відомі в усіх давньоруських землях, але найбільше їх було у лісостеповому поясі, що мав родючі землі і порівняно високу густоту населення. Не випадково більшість давньоруських міст виникала в районах інтенсивного розвитку землеробства.

У XII — XIII ст. економічний розвиток міст визначався переважно процесами природно-географічного поділу праці. Нерідко регіон, багатий на тільки йому притаманний вид сировини, визначав виробничу специфіку міст. Овруч виробляв і постачав у різні райони Русі шиферні прясла, натільні хрестики, іконки, великі