Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Ти… — прошепотів він.

Я дременула.

Помчала провулком і лабіринтом вузеньких вуличок, серце мало не вилітало з грудей. Проминувши кілька останніх розвалюх Раєвості, звернула з дороги до підліску. Затинаючись, я заходила глибше до лісу, й гілки кололи мені щоки та чоло. Позаду чулися звуки гонитви: чоловіки перекрикувалися, важкі кроки гупали лісом. Мені хотілося бігти, не розбираючи шляху, та я змусила себе зупинитися і прислухатися.

Вони були східніше за мене, шукали поблизу дороги.

Скільки їх, я не могла сказати.

Затамувавши подих, я раптом збагнула, що чую плюскіт води. Отже, десь неподалік є струмок, річкова притока. Якщо мені вдасться дістатися до води, я зможу замести сліди, а їм буде складно знайти мене в темряві. Я пішла в бік джерела, час від часу зупиняючись, аби підкоригувати власний курс. Пагорб був такий крутий, що я мало не повзла, хапаючись за гілки й голе коріння дерев.

— Ось! — пролунав десь піді мною голос, і, озирнувшись через плече, я побачила вогні, що рухалися лісом до підніжжя пагорба.

Я взялася дряпатися вище, земля вислизала з-під пальців, дихання обпікало легені. Діставшись до вершечка, я перетягла себе через крайку й подивилася вниз. Побачивши, як блищить на поверхні джерела місячне сяйво, відчула дрібку надії.

Униз крутим схилом я ковзнула, відхилившись назад, аби втримати рівновагу, й настільки швидко, наскільки вистачило духу. Почулися крики, й, озирнувшись, я побачила, як вимальовуються на тлі нічного неба силуети моїх переслідувачів. Вони дісталися до вершини пагорба.

Мене охопила паніка, і я щодуху помчала донизу схилом, розкидаючи навсібіч фонтани гальки, яка стукотіла, котячись до джерела. Пагорб був занадто крутий. Я втратила рівновагу, полетіла долілиць, важко вдарилася об землю, подряпавши обидві руки, й, не в змозі зупинити інерцію, сторчма покотилася вниз і шубовснула в крижану воду.

На мить мені здалося, наче серце зупинилося. Холод здався рукою, яка стискала моє тіло безжальними крижаними лещатами, поки я борсалась у воді. А потім голова виринула на поверхню, мені вдалося вдихнути, ковтнувши дорогоцінне повітря, перш ніж течія схопила мене і знову потягла вниз. Не знаю, як далеко мене віднесло водою. Я могла думати лише про наступний подих і про те, що кінцівки вже починають коцюбіти.

Кінець кінцем, щойно я вирішила, що не зможу прокласти собі шлях на поверхню, течія принесла мене до спокійного мовчазного ставка. Я схопилася за камінь, витягла себе на мілину та звелася на ноги, ковзаючи черевиками на гладеньких річкових камінцях і затинаючись під вагою просяклого водою плаща.

Не знаю, як мені це вдалося, але я так-сяк проклала собі шлях лісом і заповзла під густий чагарник, перш ніж упасти, тремтячи від холоду й досі викашлюючи річкову воду.

Це, безумовно, була найгірша ніч у моєму житті. Плащ наскрізь промокнув. Ноги в черевиках закоцюбли. Я лякалася будь-якого звуку, переконана, що мене знайшли. Хутряну шап­ку, повний наплічник їжі і спальний мішок я загубила десь у течії, тож катастрофічна екскурсія до Раєвості до всього виявилася марною. Мішечок із грошима зник. Та принаймні ніж досі безпечно ховався у піхвах на стегні.

Уже перед світанком я дозволила собі закликати кілька сонячних променів, щоб висушити черевики й зігріти заціпенілі руки. Задрімавши, я побачила уві сні Баґхру, котра притискала мені до горла мого ж власного ножа; у вухах сухо деренчав її сміх.

Я прокинулася від гупання власного серця і якихось звуків та рухів у навколишньому лісі. Заснула я, обіпершись на дерево й заховавшись (принаймні я на це сподівалася) серед чагарників. Із того місця, де я сиділа, нікого не було видно, та віддалік чулися голоси. Я завагалася, застигнувши на місці й не знаючи, що робити. Якщо поворухнуся — ризикую видати свою схованку, а якщо причаюся, вони однаково мене колись знайдуть.

Коли звуки наблизилися, серце шалено застукотіло. Крізь листя я побачила кремезного бородатого солдата. У його руках була гвинтівка, проте я знала, що мене не вб’ють за жодних обставин. Я занадто цінна. І якщо я хотіла померти, це давало мені перевагу.

«Вони мене не візьмуть, — виникла впевнена й несподівано чітка думка. — Я не повернуся назад».

Я змахнула зап’ястям, і люстерко ковзнуло в ліву долоню. Другою рукою я витягнула ножа, відчуваючи вагу гришинської сталі. Тихенько сіла навпочіпки й узялася чекати, прислухаючись. Я була налякана, але з подивом виявила, що якась частина мене поводиться нетерпляче. Я спостерігала крізь листя за бороданем, котрий ходив колами, зменшуючи діаметр, аж доки не опинився за крок від мене. Я бачила, як стікають його шиєю крапельки поту, як мерехтить на стволі його гвинтівки ранкове світло, і на мить навіть здалося, наче він дивиться прямісінько на мене. Десь глибоко в лісі хтось гукнув його. Солдат прокричав у відповідь: «Нічєво!» Нічого.

А тоді, на мій подив, він розвернувся і пішов геть від мене.

Я слухала, як стихають звуки, віддаляються голоси, стають нечутними кроки. Невже мені так пощастило? Невже вони якимось чином сплутали сліди тварини чи іншого мандрівника з моїми? А може, це хитрість? Я почекала, тремтячи всім тілом, аж доки не почула відносну тишу лісу, дзижчання комах та співи птахів, шурхотіння листочків на деревах.

Урешті-решт я повернула люстерко в рукавичку й глибоко, рвучко зітхнула. Заховала ніж до піхов і повільно підвелася. Потягнулася до свого ще вогкого плаща, який купою лежав на землі, й застигла від повільних кроків позаду, які ні з чим неможливо було сплутати.

Я розвернулася, відчуваючи, як підскочило аж до горла серце, і побачила частково заховану серед гілок постать усього за кілька кроків від мене. Я так зосередилася на бородані, що не помітила, як позаду хтось з’явився. Ніж миттєво повернувся в долоню, а люстерко злетіло високо в повітря, коли постать нечутно вийшла з-за дерев. Я здригнулася, переконана, що марю.

Мал.

Я відкрила рота, щоб озватися, але він застережливо притиснув пальця до вуст, прикипівши до мене поглядом. Якусь мить зачекав, прислухаючись, а тоді жестом наказав мені йти за ним