Читати книгу - "Жовтий князь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тяжко їй стояти; опустилась на діл коло покійного і шепотіла: «Мироне, мій бідний Мироне!» – сховала обличчя на його рукаві і затихла.
Діти плакали, але вона не чула. Здається, пройшов вік. Вона підвелась; постоявши трохи, набрала води в миску і взяла рушник. Злякані діти глядять то на неї, то на мертвого тата, – в очах сльози, мов застигли.
– Подерж рушник! – сказала мати до Оленки.
Обмила покійникові обличчя і руки. Посилає сина:
– Принеси щітку!
Вибрала посвідки з кишені і поклала в скриню: як коштовність. Обчистила одежу на чоловікові.
Коли посутеніло, вона знайшла надпалену свічку – ту, що для мами горіла в похороні, – і поставила до рук покійника. Огник брався тонкий, мов голубиний дзьобик, напроти ночі довкруг, звідки пітьма напливала і тяжко обложила, ніби кам’яна, хоч і не спромоглася того свічення вбити. Стояв огник: такий сумирний! Ледве, ледве поривається на боки, синястий при зігнутому ґнотику, і, мов кривавий, вгорі, в вістрі прозорої пелюстки. Посередині він ясно білів дрібною зіркою. Розходилось від нього трохи світла кругом – до кістлявих, аж воскуватих пальців небіжчика і до сірого обличчя, затопленого глибокими тінями.
Вже діти поснули, не питаючися їсти, але мати все сиділа коло покійника; відходили хвилини, а з ними – всі її сподівання на життя. Зосталась навколо велика і чорна пустеля, і якби не діти, вже на світі для неї не було б нічого. Тільки їхні серця ще тут, при ній: в хаті, як на острівці, серед моря смерті і темряви.
Погасила свічку, що догоряла. Вийшов місяць; прокинув крізь просвіт між хмарами і крізь хрест віконної рами – струмок блідого холодного світла на обличчя чоловіка. Воно ж тоді знов вирізнилося з ночі: в рівності кожної риси, означеної проти тьми, і в таємничій врочистості, ніби під час дивного сновиддя. Але скоро місяць сховався і той вигляд погас.
Дарія Олександрівна, відходячи на сон, все повторювала собі: «Він був такий добрий до нас!» Лягла, але не могла заснути, і знов повторювала в думці: «Тихий і добрий до всіх…» А все тяжчі почуття напливали, наче кінчалися всі часи і міри існування, і надходило саме нещастя. Так, буває, повідь з нічною кригою переливається через поріг і вже хлюпає до шибок.
Однак – тиша в хаті, глибочезна тиша, мов на дні могили, накритої стелею.
Вранці діти прокинулися раніше, ніж Дарія Олександрівна, але ще не зіходили з місця – довго сиділи мовчки, в великому страхові перед покійним татом. Потім вони, нешумні, мов примари, але вже дверима збудивши матір, вийшли за поріг і притулилися до почорнілої стіни: мружили очі від сонця, що зійшло світле, аж сліпуче. Почали заступати його хмари і скоро зовсім заслонили – день смутний настав при них, схожих на попіл, полосканий негодою і обвітрений.
Мати, прибравшися, стала знов коло мертвого. В нього обличчя так страшно занепало! По підборіддю, давно не голеному, взялась просивиною порость, хоч вуса були без неї. Закриті очі, посеред великих і темних ямок, опуклилися сірувато. Найстрашніший вираз мертвості ліг на чолі: в відтінку невиразимо іншому, ніж завжди був, і прикро вражаючому несхожістю на звичайний вигляд. Особливо – при потоці огнистого світла з шибок, що проливалося на обличчя. Але зберігся давній відзнак думки, такий знаний за багато років. Хоч тепер тлін, ніби з підзем’я піднявшись, пройшов під сірий покров тіла і проступив загрозливістю: для того навіть, хто гляне! Але вона не боїться; бачить, що крім грізної прикмети, яку тлін поклав, – вже мріється інший стан. Спостерігає на вустах, що розглядалися і міцно застигли в незрушимий обрис, – там, крізь сухість мертвоти, позначився спокій; глибокий спокій і добрий, далекий від давніх думок, і тяжко збагнути його: спокій, як буває в тихих дітей. Обличчя дивує зміненістю і поруйнованістю образу: чуже в іншості і втеряне для світу, де вже і сонце знов закрилося, а хмарна тінь заслонила шибки. Настала така скорбота! Найдорожчий в житті, хто лежав під тінню, був їй незрозуміло відчужений, мов стали тут і розділили погибельністю назавжди – невидимі мури. Подолати їх ніякою силою людською не можна і не можна нікому, нікому відпроситись. Відчувши, що ніби сама вже скована в незбагненній і невмолимій неволі всього лиха, вона заплакала: з такою великою розпукою, що забирає душу, як буря – кущик. Без крику і стогону, без шепоту навіть, а з сльозами і судомою всіх грудей, мов воплем, якого людське серце вже не витримає. Знов присівши навколішки, вона раз по раз стукалася чолом об край лави, біля ліктя покійникового; як потеряна, шепотіла: «Ми з тобою ж не сварилися ніколи і гарно жили, нехай діти колись скажуть; а не судилось нам тут зостатися… І я чую – піду слідом за тобою, бо немає сили мені… Побуду з малими, поки зможу! – прости, якщо кривду вчинила, а ти ж ні в чому проти мене не винен… Зустрінемося там, де Бог покличе».
Вона, підвівшись, поцілувала чоло покійникові і руку. Як вийшла за двері – покликала:
– Діти, будемо нашого бідного тата хоронити!
Боязко глянули вони і підходять: хлопець спокійніший, ніж Оленка, що починає тремтіти: дрібно, як недужа; збивається з кроку, наче не бачить нічого перед собою. Але очі широко розкриті. Мати вводить малих – прощатися з покійником.
– Просіть тата, щоб вибачив, коли гнівали його, і цілуйте руку!
Вони пошепотіли і торкнулися устами до татової руки, як мати велить. Були такі непорадні, що вона мусила щокроку провадити їх. Коли сказала їм:
– Моліться, щоб Бог помилував тата! – посхиляли вони голови, знаючи, як треба в думці проказувати прохання.
Мати вивела їх в сіни і тихо загадала:
– Ходімте могилу копати!
Взявши дві лопатки, пішла в сад, а діти слідом за нею. Вибрано місце поряд бабусі і старшого сина. Мати поволі копала, часто спочиваючи; помагав Андрій – при другій лопатці, а Оленка вигрібала землю, коли інші спинялися. Півдня рили, хоч яма неглибока.
Прийшов час хоронити покійника. Стали коло нього в хаті – як виносити? Мати думала: чи класти на рядно і волочити, бо підняти неспроможні; чи сунути з лавою, мов з нарами? Вона вербова і суха, нема ваги, – так і вирішено. Взялася мати тягти за важчий край, а діти помагали їй, штовхаючи лаву, коло татових стіп. Довго так пересувалися, зовсім повільно, з відпочинками, поки дійшли до могили.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий князь», після закриття браузера.