Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

– Він нормальний, – пролунала ухильна відповідь. – Але Дімка був кращим.

– Ще б пак. Діма досхочу годував тебе морозивом, а потім носив цукерки в лікарню. Абсолютний ідеал, – пробурмотіла Зіна.

Запитувати: «Діма – це Дмитро Анатолійович, мій колишній «принц»?» – Віта не стала. Зважаючи на ухильний погляд секретарки, відповідь очевидна.

– Романе, хто порадив тобі знайти рідного батька? – повернувся до справи Тін.

– Медуза Горго… Меліса Григорівна.

– Їм задали написати твір, – пояснила Зіна. – Про сім’ю. Відтоді й почалось. І якби він хоч на телефоні сидів або в комп’ютері… Але ж ні, вже двічі з дому тікав. Один раз сам повернувся, вдруге з поліції забрала. Там ще погрожували повідомити в соціальні служби, на облік поставити як неблагополучну родину… Не уявляю, як на нього вплинути.

– Розкажіть правду, – серйозно запропонував іншосвітець.

– Розказала… Тільки він мені не вірить. Каже, що точно знає: тато – Євген Васильєв, як в метриці написано, а я брешу, бо якщо він до нас повернеться, дядько Сашко піде. Чи не божевілля?

Віту зачепили кілька слів.

– Точно знає? Романе, звідки ти це знаєш?

– Нізвідки. – Хлопчина опустив голову. – Просто знаю.

Чим більше його розпитували, тим сильніше він замикався у собі. Смикав зав’язки на капюшоні, колупав нігтем стільницю, шмигав носом… І мовчав.

– Зіно, з ким Роман часто спілкується? Кого він вважає авторитетом?

– Які ще авторитети? Він навіть мене не слухається. Дядько Сашко нудний, нянечка дурна, вчителі злі, сусіди вечорами спати заважають, тому їх Роман не любить особливо сильно, постійних друзів у нього немає. Не уявляю, хто б міг втертися до нього в довіру.

«І ще треба дивуватись, що хлопчик незадоволений своїм життям», – але, звичайно ж, Віта нічого не сказала вголос.

– Ну, візьметеся? – Зіна поглядала вбік. – Чи повернете ковбасу, ха-ха?

Тін, на відміну від Шарашки, погоджуватися не поспішав.

– Що вам потрібно? – Він дивився на співрозмовницю, не кліпаючи. – Щоб Роман перестав тікати на пошуки Васильєва? Щоб Роман змирився з існуванням Олександра? Чи щоб ми знайшли того, хто впливає на Романа?

Секретарка невдоволено скривила губи.

– Хіба це не одне й те ж? Принаймні перший і третій пункти пов’язані.

– Вам потрібно чітко сформулювати замовлення, – наполягав шаєннець.

– Я вже підписала контракт! Там написано, що ви вирішите мою проблему!

– Яку з них? –не відступав Тін.

– Усі!

– Виберіть одну.

Зіна скрипнула зубами.

– І тут тяганина… Гаразд, нехай буде перша. Хочу, щоб Роман припинив ризикувати життям, ганяючись за фантомом. А нічого, що вам доведеться спочатку вирішити третє питання? – Вона явно зловтішалася.

– Не обов’язково.

– Ну і як ви собі це уявля… Боже мій, що це?!

– Мамо!

Важка каменюка розбила вікно і з гуркотом прокотилась по дерев’яній підлозі. Скло розлетілося всюди, дрібні осколки впали на стіл, гостра крихта подряпала хлопчикові щоку.

– Мамо! – Він притиснув долоню до ранки. – Мамо!

Зіна закрила його собою, потягла до виходу.

– Як відчувала, що не треба з вами зв’язуватись! – викрикнула, штовхаючи двері. – Бандити! А ви що тут робите? – адресувалося комусь зовні. – Відійдіть! Романе, не забруднися! Чоловіче, обережніше зі своїми банками! Ви дитину мало не вбили!

Віта ошелешено озирнулась. До кімнати увірвався холодний вітер, підняв папери, що лежали на столі, хитнув стулку дверей, але не відкрив, наче з того боку щось штовхнуло її назад.

– Відійди до стіни, – тихо наказав Тін.

Вчасно – у приміщення влетіла пляшка. Звичайна, з-під пива, навіть із відповідною етикеткою. Віта машинально прикрила голову руками, однак дзвону розбитого скла не почула.

– Гас? – пролунав поряд голос іносвітця. – Навіщо кидатися гасом?

Вона усвідомила, що від переляку заплющила очі. Змусила себе підняти повіки і виявила, що Тін тримає у витягнутій руці кляту пляшку, вміст якої встиг добряче розплескатися навколо.

– Падлюки! – За вікном з’явився темний силует чоловіка. – За все заплатите! Вам подяка була потрібна? Я вам щедро віддячу! Навіки запам’ятаєте!

В його руці виднілась запальничка, вітер тріпав вогник і ось-ось міг його погасити.

– Ходімо звідси! – Віта не знала, наскільки добре горить гас і чи не промаже невідомий, проте ризикувати не хотілось. – Я телефоную до поліції!

– Це замовник номер п’ять, – для чогось уточнив Тін. – Наш колишній клієнт.

– Повір, у камері це не матиме значення! Давай же! Ти весь у цій гидоті!

Вона схопила його за руку і рвонула щосили. Шаєннець навіть не поворухнувся.